Звірослов

Малярчук Таня

– Не обіжай мене, Ірма, я тобі придумала бізнес.

Жанка багатозначно замовкає.

– Бізнес?

– Ну, помниш, ти казала недавно, що хочеш своє дєло відкрити? По продажу услуг? Помниш?

– Помню.

– Так я тобі придумала дєло.

Ірма Іванівна підсідає до Жанки на лавку.

– Яке дєло?

– Дивися, - починає Жанка, - кілька тижнів тому я випадково забігла в миронівську бібліотеку. Не мала що робити… ну, взяла

наугад любу книжку. І знаєш, Ірма, деколи воно приходить само.

– Що?

– Те, що треба. Саме те, розумієш мене?

– Не очєнь. Яку книжку ти взяла?

– Енциклопедію метеликів.

Тиша. Ірма Іванівна обдумує отриману інформацію.

– Не мороч мені жопу, Жанка, - врешті каже вона.
– Продавати енциклопедії - дєло гибле. В Миронівці нікому вони не нужні.

– Ти мене не зрозуміла, - скрикує Жанка, - я не предлагаю продавати енциклопедії! Я предлагаю продавати метеликів!

– То єсть як?

– Так. Продавати метеликів на всякі празнєвства.

Ірма Іванівна округлює від здивування очі, потирає спітніле чоло.

– Перший раз таке слишу.

– І я теж. Але у світі цей бізнес дуже розвинутий. У світі зараз модно купувати в спеціальних конторах… ну, якби одноразових метеликів.

– Шо значить одноразових, Жанка?

– Метелики, Ірма, вони взагалі тварини одноразові. Живуть по два-три дні, так що тут немає великого гріха.

Ірма Іванівна думає.

– А де я їх візьму? І кому вони нужні, метелики?

– Це не проблема, Ірма. У Києві є комєрческі ферми метеликів. На перших порах будеш брати личинки метеликів там, а потом і сама навчишся їх виращувати. А кому нужні? Да всім! Люди тягнуться до красивого! Хочуть потримати красиве в руках. Представ: у когось свадьба, ти привозиш на заказ коробку, відкриваєш її перед гостями, а звідти хмара білих метеликів випорхує. Красиво, правда?

– Не знаю, Жанка, це все так складно…

– Нема нічого складного. Усе просто, як двері. Затрат фактіческі нема ніяких, головне - рекламу добру організувати. А самих метеликів утримувати дуже дешево: вони тільки воду з медом п’ють.

Я повинна почати все спочатку, думає Жанка, збираючись увечері додому. Я не така ще стара, а так, можна сказати - жінка в розквіті сил. Скоро літо. Поїду в Крим на море. Відпочину. Я втомилася. Мені треба добре відпочити і почати все спочатку. З нуля.

Баба Зоряна підмітає спустошену миронівську платформу.

– Будете, може, пирожок, баба Зоряна?
– каже Жанка.
– У мене якраз один залишився - не хочу

тягти його додому. Зіпсується.

– Я хочу пирожок.

Жанка озирається.

Він.

Стоїть.

Дивиться на неї, сміючись.

Жанка розгублено мовчить.

– З чим пирожок залишився?

– З горохом.

– Я його купую.

– Гривня п’ятдесят, - автоматично тараторить Жанка.

Він порпається в кишенях у пошуках дріб’язку.

– Знаєте, я можу віддати пирожок задурно, - каже Жанка.
– Це останній. Я так завжди роблю - останній віддаю задурно. У мене така традиція.

Він дивиться на неї, сміючись. У Жанки по тілу марширують мурашки. Вона не сплутає ні з чим цей погляд. Він заграє зі мною, думає Жанка, Боже, він заграє зі мною!

– Добре, - каже він, - я беру пирожок задурно, але натомість допомагаю вам відтягти коробку додому.

– Коробку?
– Жанка глипає на порожню, заляпану олією смердючу коробку з-під пиріжків.

– Я думаю, це буде гідна плата за такий чудесний подарок?

Жанка не заперечує. Власне, Жанка не може говорити.

Разом рушають у бік міста.

Він в одній руці тримає пиріжок з горохом, іншою тягне коробку. Жанка плететься поруч.

– Жанна, ви були несправедливі до мене. Ви сказали, я не здатний самостійно вибрати собі пирожок.

– Я… ну… я погарячкувала!

– Пирожки такі смачні, що вибирати між ними - злочин.

Вони минають магазин із вивіскою «Залізний».

– До речі, мене звати Іван.

– Жанна.

– Я вже знаю.

Мовчанка.

Ми мовчимо, думає Жанка, але в цій тиші я згодна померти.

– Ви, Жанна, недавно почали продавати на вокзалі пирожки?

– Можна і так сказати.

– Точно недавно. Я помітив би вас.

– Ви в цьому впевнені?

– На сто процентів.

Вони підходять до її під’їзду.

Жанка каже:

– Дякую, що допомогли дотягти коробку. Хоча не треба було, вона зовсім легенька.

– Ну що ви!
– вигукує так, ніби в гучномовець.
– Я із задоволенням!

Жанка не дивиться на нього. Він не дивиться на Жанку.

Боже, невже ти це зробив?!
– думає Жанка. Ось воно: моє тіло як вата, моє серце калатає, і жити - Боже!
– як мені хочеться жити далі!

– Може, - несміливо каже Іван, - Жанна, може підете якось зі мною в кафе?

– У кафе?

– Ну так. Поговоримо по душам. Вип’ємо «Закарпатського» коньячку.

– Не знаю.