Звірослов
Шрифт:
– Не обіжай мене, Ірма, я тобі придумала бізнес.
Жанка багатозначно замовкає.
– Бізнес?
– Ну, помниш, ти казала недавно, що хочеш своє дєло відкрити? По продажу услуг? Помниш?
– Помню.
– Так я тобі придумала дєло.
Ірма Іванівна підсідає до Жанки на лавку.
– Яке дєло?
– Дивися, - починає Жанка, - кілька тижнів тому я випадково забігла в миронівську бібліотеку. Не мала що робити… ну, взяла
– Що?
– Те, що треба. Саме те, розумієш мене?
– Не очєнь. Яку книжку ти взяла?
– Енциклопедію метеликів.
Тиша. Ірма Іванівна обдумує отриману інформацію.
– Не мороч мені жопу, Жанка, - врешті каже вона.
– Продавати енциклопедії - дєло гибле. В Миронівці нікому вони не нужні.
– Ти мене не зрозуміла, - скрикує Жанка, - я не предлагаю продавати енциклопедії! Я предлагаю продавати метеликів!
– То єсть як?
– Так. Продавати метеликів на всякі празнєвства.
Ірма Іванівна округлює від здивування очі, потирає спітніле чоло.
– Перший раз таке слишу.
– І я теж. Але у світі цей бізнес дуже розвинутий. У світі зараз модно купувати в спеціальних конторах… ну, якби одноразових метеликів.
– Шо значить одноразових, Жанка?
– Метелики, Ірма, вони взагалі тварини одноразові. Живуть по два-три дні, так що тут немає великого гріха.
Ірма Іванівна думає.
– А де я їх візьму? І кому вони нужні, метелики?
– Це не проблема, Ірма. У Києві є комєрческі ферми метеликів. На перших порах будеш брати личинки метеликів там, а потом і сама навчишся їх виращувати. А кому нужні? Да всім! Люди тягнуться до красивого! Хочуть потримати красиве в руках. Представ: у когось свадьба, ти привозиш на заказ коробку, відкриваєш її перед гостями, а звідти хмара білих метеликів випорхує. Красиво, правда?
– Не знаю, Жанка, це все так складно…
– Нема нічого складного. Усе просто, як двері. Затрат фактіческі нема ніяких, головне - рекламу добру організувати. А самих метеликів утримувати дуже дешево: вони тільки воду з медом п’ють.
Я повинна почати все спочатку, думає Жанка, збираючись увечері додому. Я не така ще стара, а так, можна сказати - жінка в розквіті сил. Скоро літо. Поїду в Крим на море. Відпочину. Я втомилася. Мені треба добре відпочити і почати все спочатку. З нуля.
Баба Зоряна підмітає спустошену миронівську платформу.
– Будете, може, пирожок, баба Зоряна?
– каже Жанка.
– У мене якраз один залишився - не хочу
– Я хочу пирожок.
Жанка озирається.
Він.
Стоїть.
Дивиться на неї, сміючись.
Жанка розгублено мовчить.
– З чим пирожок залишився?
– З горохом.
– Я його купую.
– Гривня п’ятдесят, - автоматично тараторить Жанка.
Він порпається в кишенях у пошуках дріб’язку.
– Знаєте, я можу віддати пирожок задурно, - каже Жанка.
– Це останній. Я так завжди роблю - останній віддаю задурно. У мене така традиція.
Він дивиться на неї, сміючись. У Жанки по тілу марширують мурашки. Вона не сплутає ні з чим цей погляд. Він заграє зі мною, думає Жанка, Боже, він заграє зі мною!
– Добре, - каже він, - я беру пирожок задурно, але натомість допомагаю вам відтягти коробку додому.
– Коробку?
– Жанка глипає на порожню, заляпану олією смердючу коробку з-під пиріжків.
– Я думаю, це буде гідна плата за такий чудесний подарок?
Жанка не заперечує. Власне, Жанка не може говорити.
Разом рушають у бік міста.
Він в одній руці тримає пиріжок з горохом, іншою тягне коробку. Жанка плететься поруч.
– Жанна, ви були несправедливі до мене. Ви сказали, я не здатний самостійно вибрати собі пирожок.
– Я… ну… я погарячкувала!
– Пирожки такі смачні, що вибирати між ними - злочин.
Вони минають магазин із вивіскою «Залізний».
– До речі, мене звати Іван.
– Жанна.
– Я вже знаю.
Мовчанка.
Ми мовчимо, думає Жанка, але в цій тиші я згодна померти.
– Ви, Жанна, недавно почали продавати на вокзалі пирожки?
– Можна і так сказати.
– Точно недавно. Я помітив би вас.
– Ви в цьому впевнені?
– На сто процентів.
Вони підходять до її під’їзду.
Жанка каже:
– Дякую, що допомогли дотягти коробку. Хоча не треба було, вона зовсім легенька.
– Ну що ви!
– вигукує так, ніби в гучномовець.
– Я із задоволенням!
Жанка не дивиться на нього. Він не дивиться на Жанку.
Боже, невже ти це зробив?!
– думає Жанка. Ось воно: моє тіло як вата, моє серце калатає, і жити - Боже!
– як мені хочеться жити далі!
– Може, - несміливо каже Іван, - Жанна, може підете якось зі мною в кафе?
– У кафе?
– Ну так. Поговоримо по душам. Вип’ємо «Закарпатського» коньячку.
– Не знаю.