Звірослов
Шрифт:
– Хочу з тобою потолкувати, - каже Юра.
– Уже потолкував.
– Ой, які ми остроумні!
– Мала доброго вчителя.
Юра сідає на лавку поруч. Жанка відсувається.
– Що з нами сталося, Жанна?
– тихо говорить чоловік, марно намагаючись обійняти Жанку за талію.
– Ми ж були такі влюбльонні.
– Однієї влюбльонності мало.
– А що ще треба? Просвіти мене.
Жанка не відповідає. Вона лихоманково аналізує, що зараз відчуває. Чи скучила за ним. Чи хотіла б доторкнутися до його руки. Чи їй
– Не мішай, у мене робота.
– Почекає твоя робота.
– Йди геть.
– Що, такий бридкий тобі став? П’ять хвилин витримати не можеш?!
– Послухай мене, Юра, - Жанка повертається до чоловіка лицем, - що ти з мене хочеш? Прийшов сюди оплакувати своє щасливе минуле? Так, нам було добре разом. Потім стало погано. Ми розійшлися. І я не знаю, чи ми зробили правильно, що розійшлися, але ми рішили, що розходимося. І зараз я не буду за цим жаліти. Жаліти і повертатися до того, що пройшло, по-дурному. Ми розійшлися і тепер живемо окремо. Ми тепер чужі люди, Юра.
– Хіба? Ти мене вже зовсім-зовсім не любиш?
– До чого тут любов, Юра?! Я не про любов говорю! Я кажу, що другого разу в цьому житті нема!
Чоловік нервово кусає пиріжок, який весь цей час мнув у руках. Відразу ж випльовує.
– Жанна, що це за фігня?! Де картопля? А… йди ти…
Жбурляє пиріжок на клумбу і швидким кроком йде геть.
Жанка підбирає пиріжок, розглядає його, куштує пальцем начинку, а тоді збуджено кидається до картонної коробки.
Підходять двоє молодих хлопців з наплічниками.
– З чим пиріжки, пані?
Жанка оніміло кліпає на них очима.
– Ви продаєте пиріжки, пані?
Жанка сяє від гордощів.
Хлопці знизують плечима і відступаються.
– А яких пирожків вам хочеться?
– кричить Жанка їм услід так, що чує увесь миронівський вокзал.
– Є пирожки з картоплею, з м’ясом, з капустою, з цибулею і яйцем, з горохом і… і… і… З АБРИКОСОВИМ ДЖЕМОМ! Вибирайте! Але буде трудно вибрати! У нас асортимент! Усі пиріжки як куколки!
Ірма Іванівна погарніла. Слідкує за собою. Ні тобі подертих колготок, ні жирного волосся, ані брудного фартушка. Нігті в порядку - намальовані рожевеньким лаком.
– І я тобі скажу, Жанка, - каже Ірма Іванівна, - саме важне у жінки - це її нігті. Жінки чомусь забувають про нігті. Халтурять. Думають, як вони не бачать своїх нігтів, то й ніхто не бачить. А як подумати, то це п’ятнадцять хвилин у три дні займає! Щоб навести порядок з нігтями…
Жанка ховає руки в кишені.
Ірма Іванівна продовжує:
– І взагалі, останнім часом жінки перестали за собою дивитися. Думають, що намалюють губи і налакують волосся - і дєло здєлане. Я би заборонила користуватися помадами і лаком. Нехай вчаться бути гарними без хімії. Красота женска ісходить із середини. І ця красота має ісходити незалежно, чи є дето поруч чоловік, чи нє. Женска красота не завісить від чоловіків.
Ірма Іванівна виймає з-під прилавка
– Ти не хочеш, Жанка?
– Нє-нє, я не курю.
– І ніколи не курила?
– Ніколи.
– А чо так? Курити приятно, особливо в такому віці, як ти.
– Я від куріння задихаюся.
– Так це тільки спочатку, а потім стає приятно. Ти попробуй.
– І одяг смердить…
– А туалетна вода нащо? Я курю вже 20 років, і ще ніхто мені не сказав, що я смердю. Чоловікам подобаються курящі женщини. Курящі женщини як то незавісімо виглядають. І неприступно. Для мужчини це виклик.
На платформі з’являється черговий по вокзалу. Ірма Іванівна миттєво викидає сигарету. Її тіло починає неприродно вигинатися, по-котячому тертися об прилавок, прикликати до себе увагу, і успішно - він звертає на асфальтовану доріжку, що веде просто сюди. Наближається. Жанка пригинає голову до грудей. Якби можна було зникати з поверхні землі тоді, коли забажаєш, то Жанка зараз зникла б. Серце шалено колотить, руки тремтять.
Я не повинна собі цього дозволяти, думає Жанка, яка ж я все-таки нікчемна.
– Ірма, подивися за пиріжками, - Жанка зривається навтьоки, - я в туалет хочу. Зараз повернуся.
– Ну звичайно, Жанна, іди в туалет, - демонстративно голосно каже Ірма Іванівна, пильно стежачи за його повільним наближенням.
– Хоча ні, - Жанка підбирає свої пожитки, - я, напевно, взагалі вже піду. Сьогодні в мене скорочений робочий день…
Жанка сидить за розкладним полакованим столом у читальному залі миронівської бібліотеки. Бібліотекарка скоса поглядає на Жанку. Коробка з непроданими пиріжками захована під столом, і з неї доноситься пряний олійний запах.
– Ви вже вибрали, що хочете читати?
– питає в Жанки бібліотекарка.
– Ще ні.
– Може, вам допомогти? Може, щось порадити? Є ціла зв’язка журналів мод. Не хочете подивитися? До мене багато миронівських жінок приходить за викройками.
Жанка мовчить. Оглядається. Читальний зал миронівської бібліотеки порожній. Біля вікна росте гігантський фікус, і на його листі стільки ж пилюки, скільки на книжкових полицях попід стінами. Бібліотека тхне цвіллю і сирістю. Бібліотекарка теж. У неї завите в ґулю на потилиці товсте й абсолютно сиве волосся. Голова така маленька, що масивна волосяна ґуля виглядає на ній ніби чалма.
– Ви знаєте, - каже Жанка, і її голос розноситься по бібліотеці луною, - я прочитала дуже мало книжок.
Бібліотекарка знизує плечима.
– Зараз мало хто читає.
– Чесно кажучи, я була тут останній раз у дев’ятому класі. Пам’ятаю тодішню бібліотекарку. Вона мала величезну родимку на носі. Така дуже культурна…
– Іванна Степанівна. Покінчила з собою.
Розмова урвалася. Жанка втупилася у полакований стіл. Минає півгодини.
– То що вам принести?
– знову озивається бібліотекарка.
– Ви вже вирішили?