Звірослов
Шрифт:
– Чого необично?
– удавано дивується Жанка. Їй приємно. Вона вже давно чекала від Ірми Іванівни комплімента.
– Ну, губи намалювала, очі, юбка в обліпон…
– Та так - молодість згадала, - скромно відповідає Жанка і в наступну мить завмирає.
З адміністративного корпусу миронівського вокзалу виходить він.
Жанка за звичкою хотіла було швидко опустити голову, щоб ніхто не помітив, як вона витріщається на чергового по вокзалу, але передумує. А що тут такого? Хочу і витріщаюся,
Її розфарбоване лице сяє. Він іде просто сюди. Уніформа вигладжена, черевики начищені, сорочка під робою біла-біла. За плечем теліпається гучномовець. З кишені стирчать два прапорці.
Який він гарний, думає Жанка. Десь унизу живота зводить судомою від надмірної напруги. Жанка червоніє. На короткі півсекунди вона дозволяє собі уявити з ним інтим, і кров шугає по тілу зі швидкістю світла.
Дякую тобі, Боже.
Напевно, купить пиріжок, думає Жанка, це єдиний спосіб розпочати розмову.
Жанка вовтузиться в коробці з пиріжками, готуючись простягнути йому найліпший з усіх, що є, найпахучіший, найгарячіший. Чує десь зовсім поруч його голос.
– А дай-но мені, Ірма, морозиво, але таке, щоб справжній пломбір!
Жанка від несподіванки підстрибує на лавці. Коробка з пиріжками перекидається. На неї ніхто не звертає уваги.
– Пломбір треба заслужити, Ваня, - Ірма Іванівна кокетливо підсміюється.
– Скажи як, сонце.
– Ну, для початку запроси мене в кафе.
– Не вопрос. Коли?
– Після дождічка в четвер!
Він бере в Ірми Іванівни справжній пломбір і відходить до платформ. Ірма Іванівна замріяно дивиться йому вслід.
– Який мужчина…
Жанка не ворушиться. Перекинута коробка з пиріжками продовжує валятися в закам’янілих Жанчиних ногах.
– Як він тобі, Жанка?
– питає Ірма Іванівна.
– Хто?
– Ваня.
– Ваня?
– Ну, черговий по вокзалу, - Ірма Іванівна нервується.
– Тільки не кажи, що ти не знала, як його звати?! Странна ти, Жанка. Скільки років тут продаєш свої пирожки і зовсім не цікавишся людьми, яких бачиш кожен день. Так не можна жити. Дєйствітєльно, ніби звір у норі.
– Я знала, як його звати, - каже Жанка.
– І як він тобі?
– Ніяк.
Ірма Іванівна обпирається ліктями на прилавок з морозивом.
– Він мене хоче, це видно, але я ще не знаю, чи відповідати на предложеніє.
– Чого?
– Якийсь він аж задуже. Безупрєчний, як кажуть росіяни. З таким не буде легко. Надієшся, а потім облом.
Годинник на вежі вокзалу вибив другу годину по обіді. Захмарилося.
– Ненавижу май, - каже Ірма Іванівна.
– Зараз буде гроза, от побачиш. Змокнемо тут до трусів.
Ірма Іванівна зачиняє холодильник
– Ти, Жанка, як хочеш, а я йду в магазин, перебуду грозу там.
Жанка сидить на лавці.
Звіюється грозовий вітер. Дощить. Перші краплі падають Жанці на розфарбоване обличчя.
«Надієшся, а потім облом, - повторює Жанка слова Ірми Іванівни.
– Надієшся, і облом».
Дощ сильнішає. Натовп пасажирів Укрзалізниці ховається всередині приміщення вокзалу, і платформа порожніє. Жанка залишається зовсім сама. Її туш без анінайменших вказівок на фірму-виробника пливе по морді, ніби чорна ріка розпачу.
Вона встає дуже рано - тоді, коли вже світло, але ще не людно. Вмикає на повну державне радіо, сідає біля вікна і дивиться. Світ такий ранково-привітний, що забуваєш межі своєї нікчемності.
О сьомій Жанка вже у баби Віки. Та чекає на неї, одягнена у свій незмінний ситцевий безрукавний халат.
– Я цілу ніч не спала, - з порога заявляє баба Віка.
– Щось сталося? Снилися ужаси?
– Дьоргало під ребрами. Що би це значило?
– Не знаю, - каже Жанка, - я не розуміюся на медицині. Вам треба піти до лікаря, Вікторія Вікторівна.
– Що ти таке кажеш?! До якого лікаря?! Лікарі сьогодні так розуміються на медицині, як я на балєті!
Жанка не має що сказати.
– Може, мине?
– Жанка, - раптом змінює тему розмови баба Віка, - а ти коли-небудь була на балєті?
– Нє.
– Цікаво, як воно виглядає? Балєт…
– По телевізору деколи показують. Жінки в білих пишних сукнях скачуть по сцені, а чоловіки вдівають дуже облягаючі женскі капрони… так, що всьо видно… Не знаю, я не розуміюся на балєті.
Баба Віка подає Жанці візок з картонною коробкою.
– Пирожки вийшли всі як куколки, - каже.
Жанка збирається рушати на вокзал.
– Знаєш що, Жанка? Ти мені за ці роки стала як рідна.
– Ви мені теж, Вікторія Вікторівна.
– З тобою і поговорити можна про всяке…
Жанка всміхається.
– Там тобі подарок у коробці є. Подивишся.
– Два пирожки.
– Три гривні, - автоматично відповідає Жанка, порпаючись у коробці.
– Жанна, ти навіть не подивишся на мене?
Жанка злякано підводить голову.
– Юра? Що ти тут робиш?
– Не маю права на вокзал прийти? Ти його приватізіровала?
– Ще ні. Кудись їдеш?
– Можна і так сказати. На край світу. Поїдеш зі мною?
Жанка простягає Юрі його пиріжки.
– Уже собі знайшла мужика, Жанка? Бачу, така розмальована, як простітутка. Значить, знайшла. І як він? Луччий за мене?
– Не твоє діло. Дай мені спокій.