Звірослов

Малярчук Таня

– Ні.

– У читальному залі треба читати книжки, - бібліотекарка виговорює цю фразу з надзвичайною гідністю, ніби репетирувала її перед дзеркалом не один рік.

– Я зайшла сюди, бо на вулиці дуже багато тополиного пуху, розумієте? У мене алергія на тополиний пух. Мала приступ. Пух усюди - у повітрі, у носі, у легенях.

Бібліотекарка з осудом глянула на Жанку.

– І що будемо робити? Може, викликати «швидку»?

– Ні, - Жанка заходиться кашлем.
– Мені зараз стане краще, і я піду.

Бібліотекарка

різко підводиться зі стільця.

– Знаєте, я принесу вам що-небудь! Нехай на столі буде хоч якась книжка. Не можу дивитися на це неподобство! У читальному залі читають книжки, а не ховаються від тополиного пуху!

Зникає в сусідній кімнаті і невдовзі повертається з найбільшою книжкою, яку Жанка коли-небудь у своєму житті бачила.

– Нащо мені таку грубу?! Я не прочитаю!

– А я на це і не сподіваюсь, - суворо відповідає бібліотекарка, кладучи книжку на Жанчин стіл.
– Просто нехай тут лежить. Ви робіть вигляд, що читаєте.

– Це як?

– Ну, дивіться на неї.

Жанка підсунулася до книжки. «Мир бабочек».

– Я спеціально вибрала з картинками, - каже бібліотекарка, повертаючись на своє робоче місце.
– Можете погортати, на метеликів подивитися. Там такі гарні є.

Ніч.

Жанка не вірить у Бога. Вона просто стоїть у темряві перед відчиненим вікном. Не молиться. Нічого не каже. Нічого не відчуває.

Я можу скоро померти, чомусь думає вона, а якщо не скоро, то через років двадцять. Але все одно. Я все одно помру, і тоді нащо взагалі це? Нащо я тут стою? Нащо чогось хочу? Нащо взагалі хочу, якщо помру?

Вікно мовчить. Жанка продовжує стояти.

Я не вірю в тебе, Боже, але мені від цього не легше.

Знадвору віє легкий свіжий вітерець. Здається, що цей травень ніколи не закінчиться.

– Я перестала на щось сподіватися, - каже Жанка.
– Ти ж цього хотів? Я тепер реалістка. Я розумію, що він ніколи на мене не подивиться. Він загарний для мене. Він такий гарний…

– І все. На цьому все, Боже. Я не вірю в тебе, а ти в мене, і розходимося по-доброму. Ні я тобі, ні ти мені. Ми свободні.

Жанка залізає в ліжко, укривається ковдрою, але їй холодно. Вітер з вікна дужчає і холоднішає.

– Я не буду тебе слухати!
– кричить Жанка.
– Ну що ти хочеш мені сказати?! Я вже все чула!

Бородата голова Бога нервово літає попід стелею, ударяється об люстру, і люстра падає на підлогу.

– Ти мені тут істерик не влаштовуй!
– кричить Жанка.
– Лети собі на своє небо, чи в Лапландію, чи на Карибські острови, а мене лиши. Я не хочу тебе слухати. Я досить намучилась! І тепер всьо. Буду продавати пирожки, їсти їх, дивитися телевізор, ходити в туалєт, купувати собі імпортні блузки раз у два місяці. І всьо. І так буду жити. Як комаха.

Голова Бога вдаряється об віконну шибку, і та з дзенькотом розбивається.

– Що ти мені майно

нищиш!
– верещить Жанка.
– Оце Бог! Подивіться на нього! Замість того, щоб допомагати і будувати, він вікна розбиває!!! Теж мені! Я подам на тебе в суд! Ірма казала, що зараз кожен, хто захоче, може подати в суд…

Жанка вмикає світло. Змітає віником віконні осколки. Чує, як бородата голова Бога тихенько всідається їй на шию.

Тепер у мене дві голови, думає Жанка, боячись поворушитися, одна голова - моя, інша - Богова.

– Ну гаразд, кажи, що маєш сказати.

Жанка напружується, вслухаючись у Боже шепотіння.

– Заслужити?
– її здивуванню немає меж.
– Що значить заслужити? Хіба я досі не заслужила?! Я молилася кожного вечора! І нікого не вбивала… і не крала… і маму поховала по-людському… Що значить робити добро? Хіба я зла?

Жанка береться за голову, бо їй здається, що голова зараз трісне.

– Що ти мені мозги пудриш! Як я можу заслужити його? Але ж ти і зажерливий! Тобі мало моєї віри - хочеш мене цілу!…

– Заслужити його… - Жанка горілиць лягає на підлогу, так що ви можете бачити її всю.
– Добре, Боже. Я зроблю так, як ти кажеш. Але дивися, якщо знову обдуриш, то я заб’ю вікно.

3

Бібліотекарку звати Павлина. Їй сорок п’ять років, вона неодружена, але має дорослу доньку.

Жанка приходить до миронівського читального залу вже втретє. Павлина чекає на неї.

– Що сьогодні будете читати?

– Як завжди, - по-діловому відповідає Жанка й акуратно розкладає піджак на спинці крісла.
– «Мір бабочок».

Бібліотекарка вмить виконує замовлення.

Жанка розгортає перед собою енциклопедію метеликів - і в читальному залі западає звична тиша. Павлина плете доньці светр, Жанка розглядає метеликів.

– Я, до речі, - раптом заговорює Павлина, - знайшла вірш про тополиний пух. Адже у вас нема алергії на поезію?

– Чесно кажучи, я не знаю. Ніколи не пробувала.

Павлина відкладає плетиво вбік, випростує спину і по-романтичному закочує очі ins blue.

Тополі цвіт, тополі цвіт, вода в цвіту.

Шепоче вітер поміж віт - ми на мосту.

І люди йдуть усі в цвіту як перший сніг.

Чому? Чому хвилину ту я не зберіг?

– Такий сумний вірш, - витримавши ввічливу паузу, каже Жанка.

– Сумний.

– Ви любите поезію, Павліно?

– Іноді, знаєте, почитую.

– Павліно, - затинаючись каже Жанка, - я хотіла вас дещо попросити.

– Так, прошу. Будь ласка. Просіть.