Археоскрипт (на украинском языке)
Шрифт:
Одного разу Туо попросив принести йому Каталог зiрок i Атлас неба.
– Я хочу, - пояснив Анiтi, - вивчити ваше зоряне небо, щоб i самому поглянути i вам показати свою рiдну зiрку. Отодi я вже, певно, остаточно видужаю!
I ось одного погожого вечора Туо попросив Анiту вийти з ним "пiд зорi".
– Бачите, он сузiр'я Лiри? Паралелограм iз зiрок.
– Бачу.
– А оту найяскравiшу, ледь синювату?
– Бачу.
– Ото Вега, моя рiдна зiрка, моє сонце.
–
– Звiдти.
– А чому ж ви такий самий, як i земляни?
– Бо ми - близькi родичi. I якщо бути точним, то я не такий самий, хоча б колiр шкiри...
– Так, антропологи це вiдзначили, але вiдхилення незначне, вкладається в рамки природних аномалiй.
– Незначне...
– замислено повторив Туо.
– Суть навiть не в цьому. Людство Землi роздрiблене, його шляхи небезпечнi - ось що значне!
– Ну, гаразд, гаразд, - заспокоювала дiвчина, - годi про це.
Вона знала, що цiєї теми краще не чiпати, бо Туо вiдразу нервує i з великим запалом говорить про нерозумне ворогування держав, глобальне лихо, вселюдську катастрофу i таке iнше - тобто починається, як каже головний, маячня.
Туо подивився їй у вiчi i спитав:
– Анiто, невже й ви менi не вiрите?
– Оте "ви" було сказане з таким притиском, що зачепило їй якусь струну, змусило подумати.
– Я... розумiєте... це ж... нав'язливi iдеї.
"А чому, власне, цього не може бути?
– раптом з'явилась думка.
– Чому? Ще в давнину вченi писали про життя на iнших планетах..."
Туо взяв її долоню в свою i легенько стиснув.
– Спасибi, Анiто, я бачу, що ви... починаєте менi вiрити...
Раптом обiзвалася якась пташина - чи спросоння пискнула, чи щось її потурбувало. Туо закляк, дослухаючись, i коли знову почув писк, прошепотiв:
– Пташенята... Це ми їх розбудили. Ходiмо...
В палатi Туо запросив Анiту сiсти в крiсло i сам сiв навпроти.
– Я вас довго не затримаю, Анiто, - почав вiн, старанно добираючи слова.
– Почуваю я себе добре, вважаю, що вже цiлком здоровий. Та ви й самi це бачите i знаєте. А головний лiкар тим бiльше. Чому ж мене й досi не виписують з клiнiки?
– Певне, хочуть, щоб ви змiцнiли остаточно.
– А в мене складається враження, що... мене вивчають. Я вас прошу завтра вранцi повiдомити головного лiкаря про моє бажання залишити клiнiку... Передайте, що я прошу його прийняти мене пiсля снiданку - я все йому розповiм, розвiю останнi сумнiви щодо стану мого здоров'я.
Анiта помовчала, а потiм спитала:
– А що ви збираєтесь робити, вийшовши з лiкарнi?
– Зустрiтися з ученими, багато мандрувати, знайомитись з життям землян.
– Для того, щоб подорожувати - потрiбнi грошi. Вони в вас є?
Туо
– Ах, так, у вас без грошей не можна обiйтися... Так, так. А може, менi, як гостевi з далекої планети... о, бачу по вашому обличчю, Анiто, ви якось болiсно сприймаєте мої розповiдi про Вегу i її планетну сiм'ю... треба розширювати дiапазон свого мислення, люба дiвчино! Так, може, менi нададуть можливiсть безплатно об'їхати праматiр Землю? Як ви гадаєте?
– Це мало ймовiрно. У нас нiчого без грошей не робиться, нiчого.
– А де ж одержати... грошi?
– Треба їх заробити. У вас є якийсь фах?
– О, звичайно, є! I не один. Спочатку я... як би це сказати? Ага, щось на зразок iнженера...
– На зразок iнженера?
– усмiхнулася Анiта.
– Вас нiде не приймуть.
– Чому?
– Бо потрiбнi не "на зразок", а хорошi, справжнi iнженери.
– Ну, щодо рiвня квалiфiкацiї... в нас iнженерна думка набагато попереду земної, не менше як на десяток тисяч рокiв... о, знову ваше обличчя мiниться...
– Якщо припустити, що це справдi так, - оговталась Анiта, - то все одно iнженером у нас ви працювати не зможете.
– Чому?
– Саме через високий рiвень знань. Уявiть собi, що наш сучасний iнженер-атомник опинився б у кам'яному вiцi. Кому там потрiбне його вмiння будувати рiзнi типи реакторiв?
– У вас правильний напрямок думання, Анiто, але... все-таки згодьтеся, що людина з великими знаннями могла б дещо зробити i в кам'яному вiцi. Отак i я тут. Можна б, наприклад, запропонувати схему гравiтацiй-но-магнiтного двигуна...
Анiта кволо усмiхнулася, замислилась: як сприймати цi слова? Маячня? Нi, їй хотiлось вiрити, що все це розумне! Якась притягальна сила вабила її до цiєї дивовижної людини.
– Я хочу приносити користь людському суспiльству, а здiйснення добрих намiрiв не можна вiдкладати нi на один день.
Анiта пiдвелася, збираючись iти. Помiтила, яким теплим поглядом окинув вiн її постать. Це було приємно. Пройшла до вiкна i, ставши навшпиньки, поправила штору, хоч в цьому й не було нiякої потреби.
– Про вашi намiри, Туо, я скажу головному лiкаревi одразу, як тiльки прийду завтра на роботу. Вiдпочивайте, бо щоб допомагати людству, потрiбно багато енергiї!
– кинула весело на прощання.
5
У головного лiкаря ранок дуже завантажений, але вiн все-таки знайшов хвилинку, щоб вислухати Анiту. Обличчя в нього заклопотане, брови насупленi. Бачачи, що вiн зайнятий, Анiта одним подихом випалила все, вiн кивнув, мовляв, гаразд, i поспiшив на обхiд. Анiту одразу ж перехопив сержант - наче з землi вирiс перед нею. Жартiвливо виструнчився, стукнув пiдборами: