Атомний вогонь над океаном

Балль Курт Герварт

— Мені, певно, треба було приїхати раніше і підмінити тебе, Хріс.

— Навряд чи в цьому була потреба. Ну що, друже, приступимо одразу ж до роботи?

Вони зайшли в кімнату, де проводилися небезпечні експерименти. Віднині ця кімната стане робочим місцем Барна Кальмана.

* * *

Зустріч з Хрісом Брауном вразила Барна більше, ніж він гадав, його мало непокоїла небезпека, що виникає під час роботи з радіоактивними матеріалами. Адже є чимало заходів проти зараження променями. З думки не йшов Хріс. Вигляд Брауна приголомшив Барна.

Був світлий, ясний вечір. Барн прогулювався

вулицями Рівертауна. Він вирішив ознайомитися з містом, його увагу привернула неонова вивіска, що палала яскравим світлом — «Атомний бар». Трохи далі височів міський клуб. Але Барн байдуже розглядав будинки і сади. Куди б він не кинув оком, скрізь бачив перед собою змарніле обличчя Хріса Брауна.

— Алло, містер Кальман!

Барн зупинився. Між клумбами квітів простувала з садка на вулицю Біт Стефсон.

— Прізвища на будинках ви, мабуть, не читаєте?

Барн повернувся назад і спитав:

— Отут ви живете? Це справжній рай!

— Людина повинна сама створювати для себе хороші умови життя. Заходьте, прошу.

Вони пройшли садом до річки.

— Тата немає дома. В нього нарада, не знаю тільки з ким. Почекайте хвилинку, я принесу щось попити. — Ступивши кілька кроків, вона обернулася і сказала: — Але не знаю, чи є у вас час і бажання.

— Є, є, Біт…

Він подивився їй услід. Приємна дівчина. Цікаво, чому вона досі не вийшла заміж? Невже тут не було молодих чоловіків, яким би вона сподобалася? Такої освіченої, жвавої і тямущої дівчини він ще не зустрічав.

Барн нетерпляче ждав повернення Біт і зрозумів, що сподівався цієї зустрічі весь день. Він озирнувся довкола. Вигляд садка свідчив, що тут живуть люди, які люблять природу. Біля річки, на невеличкому моріжку, стояли невисокі столи і шезлонги, а на столах — скляні кулі з свічами.

Біт принесла пляшку содової води, графин з лимонним соком і дві склянки. Вона змішала содову з соком і подала Барну склянку освіжаючого напою. Потім сіла в шезлонг і спитала:

— Гуляєте по нашому приємному місту?

— Я весь час думаю про Брауна. Це не той Хріс, якого я знав.

— Я знайома з Хрісом кілька років, але яким він був раніше, не маю уявлення, — вмощуючись зручніше, озвалася дівчина.

— Ми ходили в один клуб протягом кількох років, разом займалися спортом. Оце, власне, й усе. Можна ще, мабуть, додати, що то був не зовсім звичайний клуб. Берд Магон, його засновник і керівник, назвав цей заклад «клубом нових людей». Членами клубу були не тільки студенти нашого університету, а й інші молоді люди, в тому числі й негри. То було таке товариство, Біт! Один стояв за одного. Там панували думки і ідеї, які без перебільшення можна назвати прогресивними.

— На жаль, у нас, у Штатах, вважають, що той, хто захищає прогресивні ідеї, погана людина, — стримано зауважила Біт. — Але ви хотіли розповісти мені про Хріса Брауна.

Кальман замислився, потім уважно глянув на дівчину. Вона сиділа, закинувши голову, і дивилася в нічне небо.

— Хріс мені врятував життя, — промовив молодий вчений.

— Розкажіть, Барн, як це було.

— Ми поїхали тоді всім клубом у долину Сан-Франціско, — почав Кальман, згадуючи давноминулі роки. — Гроші внесли в спільну касу — хто більше, хто менше. В долині ми провели кілька чудових тижнів. Мені здається, що я тоді більше узнав життя, ніж за всі роки навчання в університеті. — Барн повільно вийняв сигарету з пачки і запалив. — Це сталося… на десятий день. Ми з Хрісом попливли вдвох на човнах. Перед нами були «смертельні бар'єри» — одне з найбільш небезпечних місць на бурхливій річці Сан-Жаклін. Вода мчить там з страшенною силою, утворюючи велетенські вири. Друзі попереджали нас про небезпеку, але ми з Хрісом вирішили позмагатися з

річкою. Ми обережно пробиралися між різноманітним за формою і надзвичайно красивим камінням, що заповнювало ущелину. Не знаю, як вийшло: чи я раптом став не таким обережним, чи то мене шарпнула течія, але мій човен зненацька опинився у пінистих хвилях. Я побачив поріг, з якого вода з шумом падала вниз. Втриматися було неможливо. Човен тягнуло вперед, і він закрутився у киплячій піні. Мене викинуло з човна, і я опинився у вирі. Здавалося, ніби чиясь велетенська рука тягне мене на дно, — Барн зробив паузу, набравши повні груди повітря. — Правда, я був добрий плавець, але тут моє вміння плавати не допомагало. Вода з нездоланною силою тягла мене вниз. Голова й серце наче розривалися на частини. Не знаю, скільки це тривало. Несподівано я відчув, що мене хтось підхопив знизу і моя голова опинилася над водою. — Барн і зараз хвилювався, пригадуючи ту смертельну небезпеку, перед якою він тоді опинився через власну легковажність. Я знепритомнів. А коли знову розплющив очі, біля мене навколішках стояв Хріс. Йому пощастило перед порогом витягти свій човен на берег. Хріс збіг по каменях униз до водоспаду. За кілька метрів од водоспаду він побачив мій човен у виру, скочив у нього і врятував мене.

Барн замовк.

Біт дивилася просто перед собою. Була темна, синьо-чорна ніч. У небі яскраво світилися зірки. Дівчина знала, що Хріс Браун колись кохав її. Може, і досі кохає, А вона його завжди обминала. Тепер дівчина шкодувала про це. Біт нахилилася вперед і засвітила свічку у скляній кулі.

— Скільки Хрісу років? — спитала вона.

— Тридцять чотири, — відповів Барн. — Він на чотири роки старший за мене.

Прийшов Стефсон. Він зрадів, коли побачив у себе молодого науковця.

— Заходьте до нас частіше, Барн, — сказав професор. — Я не прихильник спеціальних прийомів і запрошень. Мій дім завжди відкритий для вас, навіть коли я буду зайнятий. Хтось уже подбає про наших гостей. Правда ж, Біт? — Професор поклав руку на плече дочки. Чи не зародилося в ньому побоювання, що між молодими людьми в цю вечірню годину виникло більше-довір'я, ніж дозволено в Рівертауні? Можливо.

* * *

Френк Вільсон прокинувся, коли машина зробила поворот і пішла на посадку. Вільсон позіхнув і уважно оглянув своє відображення в стінному дзеркалі. Він уявив, яке враження справить на Брекдорпа його приїзд, і посміхнувся. Атомний слон буде не дуже радий, що йому доведеться вночі зустрічати Вільсона.

З висоти п'ятсот метрів атомне місто в пустелі мало вигляд яскраво освітленого кола, сяючого кратера вулкана. Вільсон ущипнув себе за ніс: ну, й погані думки лізуть у голову. Якби вулкан отам унизу плюнув атомним полум'ям, то літак теж підкинуло б угору. Велика світна пляма почала поділятися на менші плямки, і незабаром з'явилися посадочні вогні на аеродромі. Пілот легко, майже невідчутно посадив машину, і вона покотилася до будинку аеропорту.

Френк Вільсон першим вийшов з літака. Біля яскраво освітленого залу чекав Атомний слон — живий монумент Мехіко-Занда. Дві години тому радіограма Вільсона підняла його з ліжка.

Через чверть години обидва директори вже сиділи в службовому кабінеті Брекдорпа. Вільсон вийняв сигару, відкусив кінчик і кинув його у велику попільницю, що стояла на письмовому столі. Брекдорп тим часом увімкнув диктофон.

— Президент хоче особисто ознайомитися з новим відкриттям, — одразу ж почав Вільсон. — Він може приїхати сюди завтра чи післязавтра.

Брекдорп чекав усього, тільки не того, що в Мехіко-Занд приїде президент. Це вже занадто. Товста рука директора безсило впала на стіл.