Атомний вогонь над океаном
Шрифт:
— Я оце була у Ліліан Бредлі. Ви ще не знаєте Ліліан? Роджер Бредлі це один з найкращих наших молодих науковців. Він працює у професора Метіуса. Ліліан чекає дитини. Вона сказала, що сьогодні ввечері піде в санаторій. Вона боїться, що вибух, який стався у корпусі 37, міг зашкодити їй або дитині.
Біт безтурботно щебетала про всяку всячину. Барн навіть не здогадувався, яких зусиль це їй коштувало. В її вухах знову й знову лунав глузливий голос Вільсона: «Але бути звільненим з такою характеристикою — ганьба. Кальман це розуміє і погодиться на нашу пропозицію…».
— Кажете, в санаторій? Добре, що ви нагадали, Біт, — сказав Барн. — Завтра я відвідаю Хріса Брауна. З того часу, як він передав мені лабораторію, ми не бачилися.
— Підіть до нього, Барн. Він буде радий, — озвалася Біт і знову звернула розмову на неприємну тему — Ваш батько уже натякав, що він?..
— Облишмо, Біт, — промовив Барн, захищаючись обома руками. — Невже ми й зараз говоритимемо про це? Досить з мене розмов і вдома. Батько знає, що робить. Вільне від нейтронів сполучення ядер…
Барн не висловив своєї думки до кінця, по його обличчю пробігла тінь. Коли Біт запитливо глянула на молодого вченого, їй здалося, що він дуже збентежений. Барн ніжно взяв дівчину за плече.
— Мені, певно, буде важко тут жити. Якби ви, Біт, не привезли мене тоді з аеродрому, ми були б знайомі з вами тільки по роботі, і я не мав би тут нікого, жодної людини, з якою можна поділитися думками.
Біт сіла на схилі біля річки. Вона все ще гарячково обмірковувала, чи довіритися Барну і розповісти про ролик із записом бесіди.
— Скажіть, Барн, ви завжди так швидко відмовляєтеся од своїх рішень?
— Взагалі ні, — відповів Барн, сідаючи поруч з дівчиною. — Але тут на мене одразу навалилося стільки… А може, я просто не наважуюсь дивитися правді в обличчя.
Біт мовчки сплітала стеблинку. Ні, нехай Барн спершу сам дійде до якоїсь певної думки, лише тоді вона довіриться йому. Але, з другого боку, як він може знайти правильне рішення, коли йому ніхто не допоможе?
На землю повільно спадав вечір. Біт і Барн мовчали. Вони думали про те саме, та говорити про це не наважувалися.
Санаторій Рівертауна стояв у молодому парку над самою річкою.
Хріс Браун сидів на широкому балконі, замислено всміхаючись. Сонце тільки-но зійшло, і Брауна огортала приємна прохолода. Хріс заплющив очі, повернувшись обличчям до сонця, йому, певно, вже не доведеться побачити, як ці молоді дерева стануть могутніми велетнями. Браун без лікарів знав, що він тяжко хворий. Іноді Хрісу здавалося, що лікарі доглядають його, аби тільки повчитися на ньому.
Правда, вже знайдено засіб проти променевої хвороби, але він не завжди дає добрі наслідки. Все залежить від стадії захворювання і ступені ураження променями. Хворого добре харчують і дають йому цілковитий спокій. Лікують тонізуючими медикаментами і нескінченними переливаннями крові. Свіжа кров поступово виполіскує з тіла променеві речовини. Намагання вилікувати його, Хріса, — дуже важкий і копіткий експеримент, так само,
В довгому коридорі почулися кроки. Хтось прийшов. Браун повільно обернувся і побачив Тедда О'Брайєна. З того дня, коли стався вибух у корпусі 37, шофер лежав у клініці. Тедд і Адамс відвезли тоді Брауна в санаторій, але й самі теж зазнали опромінення. Тепер О'Брайєн уже одужав. Через два дні його і Адамса мали виписати.
— Ну, Тедд, — сказав Браун, подаючи йому руку, — ви раді, що післязавтра зможете знову сісти на свій електрокар?
— Звичайно… — пробурмотів шофер. — Я б ще більше радів, якби міг забрати з собою і вас. Тут, у цій норі, занадто добре для звичайного смертного — відчуваєш легкий присмак раю. Для нашого брата краще сидіти на електрокарі: тоді хоч забуваєш, який чудовий світ!
— Колись буде інакше, Тедд.
— Для нас? — скривився О'Брайєн. — Якби ми кожного дня не вибивалися з сил, щоб прожити, то вже давно здохли б. Оцей санаторій — просто кусень торту.
Якось же мусить ПЕК показати, що вона піклується про робітників. Таких людей, як ви, містер Браун, дуже мало. Шоферів народжується більше, ніж учених.
— Я теж не народився вченим, Тедд.
— Проте у вашого батька були гроші, щоб дати вам освіту.
— Адже ваш син теж учиться.
— Це правда, але за ваші гроші, містер Браун. Усе вирішують гроші, гаманець, байдуже чиї — власні чи чужі. Ми з дружиною добре знаємо, чим завдячуємо вам…
— Облишмо, — сказав Браун. — Мені приємно, що я можу вам допомогти.
Браун трохи підвівся: він помітив, що з-за повороту вийшов Барн Кальман. Хріс простягнув йому назустріч руки і гукнув:
— Алло, Барн! Так рано, а ти вже на ногах.
— Давня звичка, Хріс. Доброго ранку! — Кальман привітався і підсунув до себе шезлонг.
Тедд О'Брайєн хотів піти, але Хріс затримав його і відрекомендував:
— Це Тедд О'Брайєн, Барн, чи не найкращий шофер в Мехіко-Занді.
Барн привітався з Теддом. Потім випростався на шезлонгу і промовив:
— Тут непогано, можна витримати.
— Коли людина здорова.
— У тебе сьогодні значно кращий вигляд, ніж тоді в лабораторії, Хріс. Я не перебільшую.
— Лікарі кажуть те саме, — відповів Браун, обмацуючи своє тіло. — Та я і сам почуваю себе бадьоріше.
Тедд О'Брайєн розсміявся, йому хотілося сказати Брауну щось приємне, але він зауважив, як завжди, грубувато:
— Тридцять чотири роки — не такий вік, щоб покидати цей світ, містер Браун. Правда, в ньому не скрізь добре, але вам ще є чим займатися. Правда ж?