Авантюрні кандибобери або тріо наступає
Шрифт:
– Злізь із мене...
– хриплю я, відчуваючи, що зараз задихнусь.
Вікушка, борсаючись, вигребла на поверхню і зареготала ще несамовитіше.
– Витягни мене...
– я задихалась, проте уже від сміху. (Спробуйте посміятись догори ногами.) Проте, краще не треба.
Вона схопила мене за ногу - марно. Тоді - за руку. І, нарешті, я випливла на світ Божий. Тепер ми всі корчились від реготу на землі, у тому числі й "баба Яга". Мала сміялася з нас, я - з них, а Вікушка - з мене ("Ти отак лежала з перекошеним лицем і ноги в тебе були догори,
– Йдіть уже, ваш "Синдбад" почався.
І ми "пішли", на ходу змітаючи усе, що ставало нам на заваді...
ПОПУГАЙКА
Ох, і любили ж ми курей! Ох, і любили!
– Ну, а хто ж не любить курятини?
– скажете ви.
– Особливо в холодці.
Та ви мене не зрозуміли. У нас із Куською була улюблена курочка - Попугайка. Чому Попугайка? Тому що вона була дуже ручною куркою і її можна було посадити собі на руку й так ходити увесь день, а Попугайка й не думала тікати. Ми із нею гралися цілісінький рік: і на "літаку" літали, й "зуби" чистили і навіть до "діда Мирона й баби Фросі" "купатися" їздили!
Літаком у нас була вишня на курячому дворі, біля смітника. Ми видряпувалися на гілляку, вмощувалися якнайзручніше і... вмикали "двигуни". "Турбіни" (тобто, Куська) починали скажено гудіти-кашляти-захлинатися-і знову гудіти, і ми "підіймались у небо". Із нашою багатою уявою ми "летіли" над містами, океанами, морями... Попугайка чинно сиділа у відрі (чи то пак - кріслі) і кліпала очима. Біля курки висіла тонка зубна щітка, яку ми знайшли на тому ж таки смітнику та "шашлик" - задимлений на вогнищі синій кислий виноград.
– Куди летимо?
– крізь гуркіт "турбіни" лине до мене Куськине запитання.
Потрібно підсказати маршрут і я, поглянувши на карту, якою являється задирка на дереві, велично промовляю:
– До діда Мирона й баби Фросі купатися!
Пілот Куська задоволено кивнула головою і, прицмокнувши язиком, "піддала газу". Через 2 секунди ми вже були у "діда Мирона в Чапаєвці".
Принісши купіль - стару алюмінієву іржаву миску, наповнену попелом та коксом, Куська посадила туди перелякану курку. Бідолашна Попугайка було спробувала пручатися, проте швидко стихла, почувши загрозливе: "Не пручайся, бо як не помиєш голову, то в тебе будуть воші!"
Після купелі замотана в рушник Попугайка "сохне", а ми галопом біжимо на верескливе Вікушкине: "Оксаааанаааа!" біля воріт.
– Чого так довго?
– протягнула Вікушка, скривившись, і тут же додала із цікавістю, - а що ви робите?
– Купаєм Попугайку!
– урочисто промовила Куська.
– Зате в неї не буде вошей.
Вікушка задоволено хмикає і, покрутивши головою, пропонує:
– А давайте гратися в смішилки?
– Як це?
– підозріло запитує Куська, якій завжди випадають найогидніші ролі.
– Ну, ми будем смішити один одного, і хто перший засміється, то й смішить решту.
Нам це припадає до душі і ми,
Першою смішу я, тоді - Вікушка, а далі випадає черга Куськи. Проте їй не доводиться довго старатися - як тільки вона зриває із дерева листок і, послинивши, ліпить до лоба, ми вибухаємо реготом.
– Оксана перша засміялася, - гордовито промовила Куська, закопиливши губу.
Ну, перша то й перша. Досі мені було легко розсмішити сміхотливу Вікушку.
Проте цього разу вона сидить, мов камінь, навіть не посміхаючись. Я й гримаси корчила, й історії розповідала - сидять! Ні пари з вуст!
Тоді я у відчаї схопила Попугайку й, подмухавши їй у пір'я, посадила собі на руку зі словами: "Діва Марія родила сина!"
Що тут сталося! Вони реготали, як несамовиті, а коли я істеричним голосом завела: - Авееее-Марііііяяяяя!
– то й зовсім покотилися від сміху.
Попугайка сиділа на моїй руці і лупала на "божевільних" своїми великими курячими очима, немов розуміючи, що на даний момент вона - "Божий син"...
ЛЄС
"Що за дивне слово?" - подумаєте ви.
– "Якийсь лєс..."
Та ви помиляєтеся! Це звичайнісінький ліс. А чому саме "лєс" ви зараз дізнаєтесь...
То був звичайнісінький вихідний день. Мама з татом поїхали на базар, бабуля слухала у себе радіо, а ми з Вікушкою сиділи на лавці і вдесяте слухали "Несе Галя воду", що звучало в дяді Вані в гаражі. Наївшись груш та напхавши ними бідолашного кота Тімку, ми кисли на сонці. Тут Куська підхопилася на ноги і поважно-загрозливим тоном випалила:
– А я вам зараз такий фільм покажу, що ви будете плакати!
Ми з Вікушкою переглянулися й зареготали. Малій це не сподобалось і вона додала у голос жаху:
– Вам буде дуже-дуже страшно! Це трагічний фільм на русском язикє.
Ми зареготали ще сильніше. Проте зацікавилися.
– І так!
– Куська вийшла на середину подвір'я.
– Фільм перший!
– Вона урочисто вклонилася й схрестила руки на грудях.
– Лєс!
– Вона судорожно здригнулася.
– Наша Україна! Наша Україна! Лєс!
Ми з Вікушкою було засміялися, проте, побачивши, що мала насупилася, робимо вигляд, що вже плачемо над "трагедією", ховаючи у долонях обличчя.
Ми корчилися від сміху, а Куська задоволено продовжувала, упевнена, що ми ридаємо від горя та жалю.
Дії розгорталися, як ми зрозуміли, у лісі. Дівчинка заблудилася, відставши від друзів, що збирали ягоди, і тут раптом настала люта зима. Згідно із Куськиною логікою, зима приходить або відразу ж після того, як хтось десь загубиться, або дівчинка бродила по лісі всю осінь. Так чи інакше, але дівчинці приходив, як то кажуть, капут. Вона скорчилася під грушею, обхопивши себе за коліна і "дрижала від холоду", бо на вулиці було "мінус 20". І тут Куськині очі округлилися і радісно заблищали. Ми теж притихли, заінтриговані - що ж може врятувати бідну дівчинку.