Авантюрні кандибобери або тріо наступає
Шрифт:
– Ні, в нас важлива справа, - відмовляється Куська.
– Нам треба забрати фарби в Гендріка.
– Ааа...
– багатозначно киває подруга.
Вона вже в курсі Куськиних друзів і нічого не має проти.
– Тоді пішли.
І наша трійця рушає у низ вулиці, до лугу, де знаходиться смітник.
Я забула повідомити, що у Гендріка є "чудова" трьохкімнатна квартира з неймовірним ремонтом, тобто - на смітнику в бур'янах. Та чого не створить дитяча уява! У нього було все - і розкішні дивани, й плазмовий телевізор, і приставка
Насправді то були шампуні, які викинули люди, їх там було безліч, а ми їх нюхали. Такі собі дитячі розваги. Мама б посивіла, якби дізналась. Але хто ж їй скаже...
Отже, ми вже біля дому Гендріка.
– Гендрік, віддай альбом і фарби!
– кричить сестричка.
Потім робить порух рукою, наче щось забирає і мирно каже:
– Заходь у гості.
Й прощається із братом.
Але додому повертатися іще не хочеться, тому ми йдемо далі в бур'яни, до річки. Про щось балакаєм, сміємося, і я вилажу нарешті на луг. І замовкаю. За кілька кроків від мене стоїть величезна рогата корова і пильно дивиться лупатими очима. Потім робить гучне "Мууу!" і впевнено ступає уперед. Краєм ока я помічаю, що вона чомусь не прив'язана, а вільно гуляє на свободі. Хазяїна поруч не видно.
Я повільно роблю крок назад, іще один, і починаю бігти. Корова мчиться за мною, пригнувши голову до землі.
– Бик!!! Биииик!
– несамовито кричу я і шукаю очима Куську, щоб рятувати.
Але попереду лише шурхотить листя - Вікушка вже схопила сестру за руку і біжить попереду мене. Куська майже летить в повітрі, не встигаючи перебирати ногами за швидкою подругою.
Ми біжимо, куди очі дивляться - через чиїсь городи, кукурудзу, огірки. Спотикаємось, падаємо, знову біжимо. Аж поки несподівано не вилітаємо на дорогу біля станції техобслуговування. Перелякано обертаємось - корови немає. Тиша навколо, лише цикади цвіркають та нещадно палить сонце.
Довго не можемо заспокоїтись, дихаємо уривчасто та гучно. Зрештою, плентаємось додому. Треба трохи відпочити після такої пригоди. Прощаємось з Вікушкою до вечора і йдемо на гамак, у тінь. Там довго переживаємо ранкову пригоду, зажовуючи стрес маминими млинчиками...
ЖАХИ РЕАЛЬНОГО ЖИТТЯ
Нарешті настає вечір. Стають довшими тіні біля дерев, спадає спека, повітря солодшає й наповнюється смачною прохолодою. Сонце хилиться за обрій.
Ми, одіті вже по-вечірньому - штани, кофти, з велосипедами в руках йдемо гуляти. Ну, як з велосипедами... У Вікушки "Аіст", у мене - старий перефарбований величезний дорослий агрегат з відрізаною рамою. А Куська на уявному їде. В неї з уявою все добре.
Насправді вона ще просто дуже мала і не вміє кататись. А на багажнику боїться сидіти, хоч я її вже й не раз возила. Отож і бігає за нами слідом, а люди дивуються і лають нас, таких
Скоро нам докучає їздити напроти подвір'я і Вікушка подає геніальну ідею.
– Давайте, - каже, - поїдемо на гірку в кінець вулиці. Вона там така крута, будемо змагатись хто на неї виїде.
Ми погоджуємось. Гірка, хочу вам сказати, і справді була крута. Така крута, що вийти на неї складно, не те що виїхати. Справа в тому, що на неї треба виїхати з розгону аж на самісінький вершечок, інакше велосипед просто потягне назад і перекине. Але нас це не лякало.
Першою з розгону заїжджає Вікушка. Та ще як заїжджає - вилітає аж на верх. А я що, гірше хіба, чи що?
Набираю швидкості, та тільки не розраховую, що її велосипед набагато легший від мого, бо дитячий. Божевільно крутячи педалі, я лечу, не бачачи куди. Різко смикаю руля... І транспорт розвертає на 180 градусів. Я сторчголов лечу на камінці.
Мабуть, на декілька секунд я втрачаю свідомість, бо болю не відчуваю зовсім, хоч і вдарилася головою. Зате лікоть починає нещадно щеміти.
Вікушка перелякано метушилась, намагаючись мене підійняти.
– Ой, Оксана, в тебе кров!
– Куська кривить губи, збираючись заплакати.
О, ні, ще цього мені тільки не вистачало! Вона зараз зареве від жалю до сестри, а мама подумає, що це знову я її образила і відлупить мене, і так побиту і скривавлену.
Взагалі у нас мати добра й справедлива, просто я насправді досить часто ображаю Куську. Але в моїй голові все зовсім інакше, а тепер, коли я нею ще й вгатилася, то й подавно.
– Оксана, скоріше, в нас є одна хвилина! В тебе вже кров запеклася!
– в очах подруги з'явивляється непідробний жах.
– То й що?
– не розумію я.
– А те, що якщо кров запечеться, то людина вмре!
І звідки вона понабиралася такого? Але ми віримо їй беззаперечно.
Швидко підхопивши велосипеди, ми мчимо у бік дому. Куська залишається далеко позаду. Та раптом Вікушка різко б'є по гальмах, здійнявши стовп пилюки.
Я гальмую слідом.
– Що таке?
– Там... нам не можна туди! Треба перечекати, поки вони поїдуть!
– Вікушка ховається за дерево.
– Хто?
– не розумію я.
– Та хто! Вони!!! Це ті, що дітей на органи здають! Я знаю, мені бабуся розказувала.
Я вирячила очі.
До чийогось подвір'я під'їхала машина. Із неї вийшли троє чоловіків. Двоє зайшли до хати, а один залишився чекати біля хвіртки. Вже сутеніло.
– Бачиш, бачиш?!. Вони пішли дітей красти, а цей залишився вартувати. А потім вони покладуть їх у багажник і поїдуть! Треба заховатись, поки нас не помітили!
Я із сумнівом подивилася на дядька, що смалив цигарку й грався з цуценям, яке вибігло із двору.
– Та ти щось плутаєш!
– протягнула я.
– Ну, які це злодії, які органи?.. Просто собі приїхали в гості до бабусі. Тут же бабуся живе, тут немає ніяких дітей.