Авантюрні кандибобери або тріо наступає

Еременко Оксана Георгиевна

– А де твоя вудочка? – здивувались ми, дивлячись на пусті Вікушкині руки.

– А ось, у траві. Та не кричи ти так, ще бабуся почує! – засичала подруга, полохливо озираючись. – Я її у діда… кхм… позичила… поки ніхто не бачив. А тоді покладу на місце.

– А якщо ти наловиш багато риби, то що ти бабусі скажеш? – резонно запитує Куська.

Подруга розгублено замовкла. Видно, цей варіант вона аж геть собі не уявляла.

– Та не переживай! Віддасиш нам рибу, та й усе! – моя сестра сьогодні просто Міс Тактовність.

Але

всі разом ми цілком справедливо вирішуємо, що якщо Вікушка принесе додому багату здобич, то яка вже буде різниця, де вона її взяла.

І ми вирушаємо в кінець вулиці на долину. Стелимо ковдру, закидаємо вудочки й починаємо діставати свої пайки.

– У мене бутерброди з ковбасою, печиво і цукерки, - перерахувала Вікушка.

– А у нас «Мівіна» запарена і апельсин! – із гордістю промовляє мала.

Я зневажливо пирхаю і мовчки витягаю з пакетика копчену ковбасу. Перемога, звичайно ж, за мною.

Отож, закинули ми вудочки раз, вдруге… Не клювало нічогісінько – навіть дрібнота не чіплялася. Півгодини ми переходили із місця на місце і врешті під високою вербою я зупинилася.

– Давай ще тут спробуємо, - звернулась я до подруги. – Дивись, яка тут вода стояча і зелена. Мабуть, щуки водяться.

Подруга із виглядом знавця кивнула головою і, відкопиливши губу, закинула свою вудку у річку. Мала ще бігла десь позаду, волочачи наші пожитки.

Я теж змахнула вудочкою з усієї сили і… зрозуміла, що мій гачок зачепився за жабуриння посеред ріки. Я смикнула раз, удруге, втретє… Смикала, як божевільна, аж волосінь вигиналася дугою і напиналась, мов струна. Анічичирк.

– Та вона ж зараз порветься! – кричить сестричище.

Я й сама бачу, що порветься. Але ж робити щось потрібно! Й тоді Вікушка йде на дуже відважний крок.

– Оксано, ти бачиш?.. – шепоче мені.

Я бачу. В метрах чотирьох від нас, повільно похитуючись на хвилях, стоїть човен. Він нічим не припнутий до кілка. Всередині – весло. Мабуть, люди з іншого берега перепливли річку, щоб поїхати до центру міста у базарний день. Так виходить набагато ближче, ніж робити величезний гак через села. Вікушка рішуче йде до човна й рвучко зсуває його у воду.

– А може не треба? Ну його! – роблю останню спробу зупинити подругу. – Ти точно вмієш веслувати?

– Звичайно ж, вмію! – на лиці Вікушки написана зневага. – Я з дідом два рази на човні каталась.

Ну, тепер все зрозуміло. Я більше не перечу. Але коли Вікушка врешті сідає у човен, стає зрозуміло, що малувато вона з дідусем каталась. Човен крутить, наче тріску в вирі, подруга крутиться разом із ним і відчайдушно бореться веслом із неслухняним транспортом. Ми з сестричкою стоїмо, роззявивши рота, й нічим не можемо допомогти бідолашній Вікушці. А вона стає вже навстоячки й кричить не своїм голосом, протягаючи до берега руки:

– Оксана! Оксана!!!

Здавалось би, куди іще гірше, аж тут краєм

ока я помічаю, що по лугу йде якась баба. Вона дуже зосереджена, губи зімкнено в одну риску, стара майже біжить. Біжить до човна…

– А що ви тут, гаспиди, робите?! Злодіяки, неучі, дряні кудлаті!!!

З переляку ми забули всі слова. Лише глибоко всередині бурхала важка образа на несправедливу лайку, адже ми нічого поганого не хотіли робити.

– Бабусю! – тремтячим голосом обізвалась я.

– Га?!. – скинулась баба.

– Ми не крали Вашого човна. У нас просто вудочка зачепилася за жабуриння. Дістати хотіли. А запитати дозволу не було в кого…

Бабині очі помітно потеплішали.

– А ну, вертай до берега! – криконула вона Вікушці.

А та вже була аж ген, адже човен трохи віднесло течією.

– Греби давай, веслуй сюди! – закричала стара.
– Отак, отак, лівою, правою, лівою, правою…

– Я не можу! – подруга майже плакала від відчаю.

– От гаспидська дитина, прости Господи! Нащо ж ото було лізти, як веслувати не годна?

– Вона вміє веслувати! – вмішалось сестричище, мов хто за язика потяг. – Вона з дідом два рази…

– Замовкни, мале стерво, бо зараз вихопиш! – налетіла я на неї. – І так не солодко!

Із горем навпіл, подруга догребла до берега.

Як побита кішка, повільно вилізла з човна, передавши бабі весло. Стара аж якось занадто спритно заскочила всередину і вправно повеслувала до клятого місця, де гачок зачепився за водорості.

– Роби вигляд, що ти плачеш! – зашипіла подруга мені в вухо. – Нехай їй стане нас жаль, а то он як обзивається!

Я подивилась на неї, як на хвору людину, але, зрештою, найшла в її ідеї певний сенс. Для того, щоб баба не наробила галасу на нашій вулиці й нікому не розповіла про «гаспидських дітей», себто нас, треба було добре її розжалобити.

І я тихенько завела:

– И-и-и!..

– Та голосніше, бо вона глуха, нічого не чує! – закричала Куська.

– Тихо!!! – подруга миттєво затулила малій рота обома долонями. – І справді, можна голосніше, - це вже до мене.

Я захлипала на тон вище, краєм ока позираючи на бабу. Та вже якось недобре косувала на нас, тож я вирішила, що досить.

– Тихо, тихо! – почала «втішати» мене Вікушка. – Не плач! От бачиш, все добре! Дістанемо ми твою вудочку…

Стара нарешті розплутала вузлуватими пальцями гачок і, всміхнувшись, змахнула нам рукою:

– А чого ж це ви, діти, так побиваєтесь через оцей дручок? Чи ж дуже дорога нині вудка? Он як, бідолашне, захлипалось, - кивнула на мене сивою головою.

– Дякуємо Вам, бабусю! Та вудки нині не дуже й дорогі, але знали б Ви, як би її батько потім бив! – Я від несподіванки не знайшлася що й сказати, тільки кивнула, потупивши очі. А Вікушку «понесло». – Бив би, боронь Боже, як!.. І палицею, й кнутом, і ременем!