Авантюрні кандибобери або тріо наступає

Еременко Оксана Георгиевна

По її очах бачу, що це буду я.

Але ж вже серпень, вода не дуже тепла, та й день не занадто сонячний видався. До того ж, якщо мати дізнається, що я робила без її дозволу, то можу тільки уявити, що мене чекає.

Я не можу мочити одяг, - роблю відчайдушну спробу відтягнути неприємну мить.

Так ти роздягнешся! – звеселіла подружка.

Приречено зітхаю й починаю стягувати шорти й майку. Боязко ступаю в густий намул. Ногу миттєво затягує углиб, я з жахом бачу десятки п`явок, що снують навколо неї.

Дай мені

капці, - тремтячим голосом прошу я.

Вікушка подає, з цікавістю спостерігаючи за мною.

Взуваюсь, роблю другу спробу. Не легше – ноги затягує в намул ще глибше, а витягти їх важче, бо треба ще слідкувати, щоб не залишити капці в річці навічно.

Вертаю назад.

Погляд мій падає на половинку колоди, що плаває біля берега. Зверху на ній надломлена гілка. Мені на думку спадає, що можна б сісти зверху на колоду, а за гілку триматися, і так, не замочившись навіть, доплисти до кота.

Вікушка також підтримує мою ідею.

Та в думках все завжди легше, ніж насправді.

Коли я сідаю на ту колоду з горем навпіл і хапаюсь обома руками за гіллячку, вона перевертається і я опиняюсь в болоті. Подруга регоче, як дурна.

Нічого не виходить! – кричу я, борсаючись у трясовині. – Доведеться плисти так – я буду триматись за колоду, як за надувний матрац однією рукою, а іншою – гребти.

Якось стрибаю з човна на середину річки, щоб не торкатись ногами противного дна, Вікушка подає мені колоду. Підпливаю до протилежного берега. Ось ще трошки. В очах подруги непідробний захват і передчуття перемоги. Та марно. Біля цього берега також намул. Я не можу наблизитись до кошеняти. А воно вже майже й не нявчить.

– Кицю, кицю! – я благаю його, як тільки можу, вкладаю в голос всю ніжність і ласку, на яку здатна.

Та нічого не вдається.

Я плавала хвилин сорок. Вже губи посиніли, а потім стали фіолетовими, тіло вкрили дрижаки. Велика чорна хмара затулила небо, зірвався пронизливий холодний вітер, збурював гребінці на дзеркальній поверхні води. Збиралося на дощ.

– Я вилажу, - тихо промовляю я й починаю підгрібати до човна. – Кинь мені капці.

Я ж бо їх скинула, коли стрибнула в річку, щоб не загубити.

Подруга понуро киває головою, ховаючи сльози. Подає взуття. Потім затягує мене у човен, але один капець застрягає у намулі.

– Капець! Капееець! – волаю я, рвучись назад. – Як я додому без капця?!. Мати мене приб`є!

Вікушка відтручує мене до берега, а сама бере сачок і починає тикати дрючком навмання.

А сама регоче, аж захлинається.

Все їй смішно, а як мені без капця повертатися? Її спроби видаються мені марними, я схлипую все голосніше і вже уявляю, як йтиму через всеньку вулицю в одному капці, як сміятимуться люди, як липнутимуть кізяки до п`яти і як битиме матір. Аж тут Вікушка зверескує і радісно молотить по воді, ледь не вивалившись із човна.

Мій синій капець випливає на світ Божий.

Я взуваюсь,

натягую одяг, який враз стає бурим і мокрим, і, цокаючи зубами, вирушаю додому. Позаду плентається подруга, повторюючи, що кошеня ми не врятували, а от якби я довше поплавала, то може б щось і вдалося.

Я мовчу, хоч і зла на неї. Мені холодно, гірко й сумно. Що скаже матір за мокрий одяг? Що буде з дурним кошеням?

– Ти хоч чаєм мене напоїш? – запитую в Вікушки.

– Не знаааю… - тягне вона. – А що я своїй бабусі скажу, чого ти така мокра?

Мені все зрозуміло. Я прощаюсь із зніяковілою подругою і йду до хати. Там ховаю мокрий одяг за шафою і лягаю під ковдру. Вгріваюсь і засинаю.

Прости нам, Боже, що ми не врятували кошеня! Дуже ж бо воно пришелепкувате виявилося і не захотіло їсти ковбасу в сачку.

ГАЧОК І ЧОВЕН

Історія з моїм плаванням мала на диво щасливий кінець. Коли я вранці прокинулась, мокрого одягу за шафою вже не було, а висів він перед хати на ясному сонечку. Ніхто мене ні про що не запитував, і все було б добре, якби нас знову не потягло до річки, але вже втрьох.

– Я хочу на риболовлю! – сказала я одного разу.

– Ооо! – Вікушка явно була в захваті. – І я!

– Тебе бабуся не пустить, - набурмосено відказала мала і була права, бо Вікушкина бабця на диво песимістична натура, хоч і дуже хороша.

Тільки й чуєш від неї: «Віка, спати, ніч темна надворі!», «Не заходь у воду, впадеш, об камінь вдаришся, голову розіб`єш!», «Полем не ходи, там розбійників купа!» і так далі.

Та на риболовлю кортіло таки сильно, отож подруга мала якось вмовити бабусю. Ну, або ж обдурити. Обрали ми, звісно, другий варіант.

– А давайте, я просто їй нічого не скажу? – подала ідею Вікушка.

– Ага, а як вона прийде тебе їсти кликати, а нас не буде, то що ми будемо робити? – зітхнула я.

І ми вирішили сказати, що йдемо на «майовку» на долину.

– Ну, бабусю, ну, будь ласочка! Ми тільки постелимо ковдру на траву і будемо там їсти цукерки! – канючить подруга, а ми, затамувавши подих, сидимо в кущах під її парканом.

– То чого ж ви не можете вдома поїсти тих цукерків? Треба йти аж на долину? А як впадеш де, перечіпишся, або гадюка вкусить?

– Ну, бабусю!..

Й таке продовжувалось понад півгодини. Та,врешті, Вікушці вдалося вмовити бабусю й дати слово, що близько до води підходити не будемо, по деревах не лазитимемо і прийдемо додому рівно о другій годині.

Отож, наступний день. Десята ранку. Вікушка стоїть під нашою хвірткою й горланить моє ім`я. Я застібаю на сестричці курточку, бо серпнева вранішня прохолода вже дає про себе знати, і ми виходимо на вулицю з вудочками в руках. Моя мама не забороняла йти на риболовлю, закликала повертатися із рибою, чим я дуже пишалася.