Авантюрні кандибобери або тріо наступає

Еременко Оксана Георгиевна

– Вадим, а кому сказала!

– Оксанко, вечеряти!..

Нас ще поки не кличуть. І ми все-таки спускаємось у низ вулиці. Казковий аромат матіоли, дбайливо насадженої чиєюсь бабусею, б`є у ніс.

– Що це так пахне? – питає мене Куська.

– Це матіола, сонечко, - відповідаю їй, розніжена якимсь несподіваним спокоєм.

– Що?!. – пирхає сестра, знічена моїми ласкавими словами. – Ти дурна!

Але я бачу, що їй приємно і вона потайки всміхається.

Нечасто я їй це говорю, нечасто. Точніше,

ніколи не казала. Треба, мабуть, говорити, а то он як дивно реагує. Нехай звикає.

А я мамі розкажу! – репетую я, ображена таким поворотом. – І вона тобі зробить!

Нічого вона мені не зробить! – не дуже впевнено обзивається мала.

Та тут нашу суперечку обриває незрозумілий свист.

Що це таке? – стривожено запитує Вікушка.

Ми стаємо й щосили прислухаємось. Мені здається, що якби ми були конями, то стригли б вухами так, що вони б аж теліпалися. Не чути нічого, крім звичайного вечірнього гомону вітру та скімління собак.

Та раптом звук повторюється.

– А я чула, що так свистять інопланетяни, перед тим, як з`явитися! – панічно шепоче Вікушка.

– Та тьху на тебе! Вічно ти з своїми страшилками! – нервуюсь я. – Нема ніяких інопланетян!

– Ні, є! Є! – вже голосніше говорить подруга, обурена моєю невірою. – Вони ще світять зверху, а потім вже до себе забирають. Мені розказували!

Не знаю, хто їй там весь час розказує ці нісенітниці, але страху наганяти вона вміє добре.

– Та нема! – вже на весь голос кричу я, але свист стає голоснішим і неначе потріюється, а біля нас танцює маленька червона цятка.

– Звідки воно взялося? Що це? – плаче Куська і судомно хапається за мене рученятами.

Та я й сама добряче злякана.

– Це інопланетяни! – зверескує Вікушка і мчить у напрямку нашого дому.

Ми поспішаємо за нею, втративши розум від жаху.

А за нами, ховаючись у бур`янах на смітнику, регочуть хлопці-підлітки, світячи у слід лазерною вказівкою.

Ця пригода ледь не обернулась нам великою трагедією – Куська стала панічно боятись залишатися вдома сама, навіть удень. І мати хотіла заборонити спілкуватися з Вікушкою, щоб та не страхала нас своїми розповідями. Ледь вмовили ми її, давши обіцянку, що більше таке не повториться.

А Куську возили аж у Бирлівку до бабці викачувати яйцем. Тричі їздив тато з нею, тричі відвозили хліб та яйця бабусі, тричі кидали «страх» у воду з високого моста, аж поки допомогло. Відтоді Куська боятись перестала і стала ще нахабніша, ніж була перше.

НЕВДАЛИЙ ПОРЯТУНОК

– Я хочу подвиг! – сказала якось Вікушка, понуро хилячи голову.

Ми нудились, поки в Куськи був «тихий час».

Я втупилась у неї, як теля на нові ворота.

– Який ще подвиг?

–

А такий, щоб вся вулиця говорила – от які молодці дівчата, життя врятували там абощо…

Ну, якщо вже вся вулиця…

– Ну, а де ти візьмеш той подвиг? – стенула я плечима. – В нас нема тут кого рятувати. Хіба червів у рибалки з вудочки врятуєш, ото й усе.

– Ой!.. – скривилась Вікушка, мов середа на п`ятницю. – Як добре пошукати, то можна й знайти, кого рятувати. Теж мені, проблема…

– Ну, то пішли пошукаєм! – я також «загорілась» цією ідеєю.

Шукати вирішуємо в долині, біля річки. І наче Бог почув наші слова, до вух долинає тоненький писк кошеняти.

Де воно? Де воно? – кидається подруга.

Але кота ніде не видно.

Та он же! – скрикує Вікушка і аж присідає.
– Воно на тому боці!

І справді, бідолашне кошеня – мале, худе, мокре – борсалося в густому очереті по той бік річки. Хто ж його викинув туди, який нелюд? Адже ж там на кілька кілометрів поле й поле, і жодної хати! Це ж треба було занести й викинути саме сюди, на вірну погибель! То підкинули б уже хоч ближче до людей, може підібрав би хто.

Та часу на роздуми немає. Жага помсти й ненависті до жорстоких незнайомців затьмарює нам очі, і ми щодуху летимо додому. Забігаємо в сарай, очима вишукуючи, чим би можна зачепити кошеня, щоб перетягти на наш берег.

Річка була не дуже широка, кілька метрів усього. Але ж чим ти його зачепиш?

Погляд падає на сачок, що стоїть у кутку. У нього довжелезна масивна ручка і сітка на кінці.

О! Те, що треба! – скрикую я.

Летимо назад. Та виявляється, що не така вже річка і вузька, як нам здалося спершу. Сачок важкий, не слухається й не дістає до того краю. Та й кошеня не буде просто так лізти в нього.

Знову біжимо додому й хапаємо тихцем зі столу кілька шматків ковбаси.

Зголодніли, дітки? – питає матуся.

Умгм… - мугикаю я, затиснувши в кулаці ковбасу, і боком вибираюсь на вулицю.

То сядьте та й поїжте! – гукає мати вслід, та ми її вже не чуємо – мчимось, аж вітер у вухах свище.

Але кошеня не хоче лізти у сачок навіть за ковбасою. Знай собі верещить несамовито. Вікушка, бідна, аж посиніла з важким дрючком у руках – стоїть на кормі чийогось човна, балансує, намагається дотягнутися до тваринки.

Мене бере злість. Я починаю підзивати очманілу від страху кицьку.

Киць-киць, а йди сюди! А ковбаски тобі, а смачної, а с…

Та кошеня не йде. Зробило спробу полізти по очеретах, та не втрималося, впало в воду, запрацювало шалено лапами, у паніці забилося в кущі й закричало дико.

У нас опускаються руки.

Що робити? – ледь не плаче подруга від безсилля і відчаю. – Ми ж хотіли подвиг…

Треба плисти на той бік, - кажу рішуче.

І хто ж це зробить? – питає Вікушка.