Авантюрні кандибобери або тріо наступає
Шрифт:
І тут моє "янголятко" зриває з груші листочок і запихає собі під футболку зі словами:
– Ой, лістік! Может бить, сагрєєт!
Ми з Вікушкою просто заходимося сміхом, при цьому не забуваючи робити вигляд, що плачемо. Куська, насолоджуючись нашою реакцією, понесла таке, що наступні 5 хвилин ми не могли ні вдихнути, ні видихнути.
– А я... я загубілася!
– розпачливим голосом скрикнула Куська. (До дівчинки тільки дійшло).
– І мєня с'єдят волкі! Но нєт! У мєня єсть патіка! І ані єйо пабачат і убєгут!
Потім Куська примружила одне око, трохи постояла,
– Ой, квєтачка расквєтла! Вєсна прішла! Растаял льод! Ой, а вон і маі друзья! Ані мєня іщут!
Дивно, але друзі шукали її всю зиму по лісі.
І тут все закінчилося хеппі-ендом:
– Мама, папа! Ві мєня нашлі! Я хачу єсть! (хм... дивно) Пашлі дамой, там у нас єсть курка!
І Куська урочисто вклонилася, показуючи, що трагічний фільм закінчився. Ми з Вікушкою вже реготали, не ховаючись, бо ж хеппі-енд, а Куська задоволено вклонялась до землі і примовляла: "А я ж казала, що ви будете плакати!..."
АНФІСКА (БОГДАНЧИК)
Одного дня нам привезли кошеня - димчасте, пухнасте, гарненьке, тільки дуже вже лякливе. Вирішили назвати його Анфіскою. Поміж нас усіх, хто обступив тваринку, пропхалася Куська і діловитим тоном заявила:
– Нічо! Скоро Анфіска перестане боятися. Я її покупаю і вона буде хароша. Да, Богданчик?
– звернулася вона до кошеняти і, підхопивши його на руки, понеслася геть.
Ми з Вікушкою лише переглянулися, а далі з гиком помчали за нею, доки вона не скрутила бідолашній тварині голову.
Куська бігла від нас щодуху, аж коси їй розметлялися. Бідне кошеня теліпалося в неї під пахвою і жалібно нявчало. Ми зробили вигляд, що відстали, і зупинилися відпочити під розлогою яблунею.
– Як ти думаєш, чого Куська називає Анфіску Богданчиком?
– задумливо жуючи травинку, питаю я.
– Не знаю, - Вікушка присідає в траву і примружує очі, насолоджуючись прохолодою.
– Може, тому що її дав нам Бог?
– Її нам привезла баба Люба, - заперечую я.
– Але ж Бог дав її бабі Любі!
– очі Вікушки починають злісно блищати.
– Бабі Любі її народила кішка!
– не здаюся я.
– А кішці, а кішці хто дав?!.
– кричить подруга, підхопившись на ноги.
– Бог кішці дав кошенят!
Тут вже я змушена погодитись, що більше ніде було взяти кішці своїх дітей, тож Вікушка відчуває себе переможницею.
– Ну, добре. Відпочили - і досить. Ходімо подивимось, що робить Куська, - промовляю я.
І ми йдемо за хату, де знаходиться гараж.
Звідти долинає якесь мурмотіння, мовби хтось читає заклинання. Ми не знаємо, що й думати. Ступаючи тихо й дуже повільно, крадемося за гараж. Подруга перша зазирнула у шпаринку, завмерла, а потім повалилася на землю, давлячись беззвучним сміхом. Я нетерпляче її відштовхую і чимскоріш заглядаю всередину. Моїм очам відкривається небачена картина.
У купі попелу і коксу Куська "купала" Анфіску. Бідолашна кицька вже навіть не пручалася. Куська дбайливо возькала її в пилюці, терла щоки, смикала за вуса. Потім, видно, вирішила,
Тут ми вже не крилися - задихалися, хрипіли і корчились на землі від реготу.
Куська з гнівом зиркнула у наш бік і войовниче направилась до нас. Анфіска скористалася нагодою і чимдуж побігла у сад. Ми слідуємо за нею, оскільки рішучий запал мого "янголятка" охолонув, а на заміну прийшов несамовитий рев. Дуже ж бо вона була зла, що ми їй таку розвагу зіпсували. А ми тікали, куди очі бачили, бо із хати вже бігла мати з віником, а вона розбиратися не буде...
КОРОВА-БИК
Мені снилися солодкі сни, у них я їла черешні з сусідського дерева і ніхто мене звідти не зганяв. Як тут...
– Оксана! Ок-са-на!!!
Я підхоплююсь у ліжку, спросоння б'юся головою об нічник і, нарешті, протираю очі.
Біля ліжка стоїть Куська в трусах і майці, і, жуючи яблуко, прискіпливо розглядає мою щоку із вдавленою картинкою від подушки.
– Що тобі треба, заразо?!. Нащо ти мене будиш так рано?
– з ненавистю сичу я.
– Оксана, вже пів десятого. Треба йти до Гендріка за фарбами й альбомом, ти що, забула?
– сестра мовби й не чує мого грізного тону.
Ах, ну так, справді! Як я могла забути, що сьогодні ми маємо йти в гості до її УЯВНОГО брата!!!
Взагалі я сестру люблю, вона прикольна - хороша, мила, гарненька. Маму слухається. А от мене - ні в що не ставить. Тому й психую часто.
– Куська, йди сама до свого Гендріка! І Стьорін не забудь покликати!
У Куськи багато уявних сестер та братів (неначе мене однієї їй не вистачає). Стьорін (це сестра), Гендрік, Синко, Олег, Ірка, Тамара, Нінка, ой, та всіх і не перерахуєш. Навіть тьотя Галя і дядя Денис уявні є!
Тим не менш, я теж деколи люблю їй підіграти, це досить таки цікаво, особливо, коли Вікушка не в бабусі, а у себе вдома, в Миколаєві.
Так от. Полежала я, полежала, силкуючись знову заснути, але так і не змогла. Тому сповзла із ліжка й почала одягатись. Опісля почовпала на веранду снідати. Там мама смажить смачнющі млинці з повидлом.
– Ти вже встала?
– її ніжна посмішка осяяла лице.
– Давайте тоді снідати сідайте.
І вона насипає повну тарілку млинців. Ставить кринку свіжоздоєного коров'ячого молока. Ох, яка це смакота! Молоко ще тепле, з рожевою пінкою, млинчики парують під променями ранкового сонця.
Наскоро поївши, чмокаємо матір у щоку.
– Дякую, мамо!
– кричу я і біжу на крик Вікушки, яка чекає біля хвіртки.
– Дякую!
– шепелявить Куська і, перевалюючись, намагається мене догнати.
– На здоров'ячко. Далеко не ходіть!
– всміхається мама і йде мити посуд.
– А ми їли млинчики з повидлом і пили молоко!
– ще здалеку хвалиться сестра, підсмикуючи штанці.
– Пхе, а я їла борщ!
– зневажливо каже Вікушка.
– Моя бабуся наварила багато борщу. Якщо хочете, то й вам дасть.