Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Встав, неквапно піднявся на веранду... А мати спостережлива. Виказала мене лавка. Дрібниця, а не врахував. Ось тобі і знання психології.

Та мене не полишала думка про батька і двох вій­ськових. Відчував: справа надто складна, щоб роз­плутати її швидко, без жодної перешкоди. Але десь же існував слід, якийсь незначний факт. Тільки б його віднайти, натрапити на нього. Звичайно, за ві­сімнадцять літ він добряче стерся, але шукати тре­ба. Троє з одного села...

Задзвонив телефон, і я неохоче здійняв трубку, сподіваючись, що то Оля.

—Як, Арсене, оклигав? — прогув Великошич.

—Взяв себе в руки.

—А

мати?

—Нічого їй не казав, але вона щось помітила.

—У матерів інтуїція — дай боже. Краща, ніж у нас,— зауважив Сергій Антонович.— Що збираєш­ся робити?

Шукати. Гадаю, вони зникли по середині свого шляху. Напочатку, звідки виїхали, їх шукали, як і тут, але безрезультатно.

Великошич помовчав, мабуть, міркуючи.

—Що ж, спробуй,— погодився.— Але без офіцій­ного дозволу на розслідування, поскільки ти у від­пустці. До того ж ти зацікавлена особа, а судова етика... Словом, ти мене зрозумів?

—Мені б хоч маленький слід,— розгублено, ні­би виправдовуючись, мовив я.

—Мізкуй, Арсене, наче наказував слідчий. — Дзвони, коли що. Завжди допоможу.

Я потримав усі три справи на долоні. Тоненькі, майже невагомі. Доведеться зустрітись із Кедровським та докладно про все розпитати. Але не тішив себе надією, що зустріч наблизить мене до мети, якої не досяг старий слідчий по гарячих слідах-подіях. Мені залишився попіл, і з нього я повинен ви­добути іскру істини.

Зі стіни на мене спокійно дивився батько. Ніколи не думав, що колись натраплю на його слід. А ма­ти... Невже її не брали сумніви? Невже так вірила йому? А чому ні? Адже вона краще знала батька, ніж будь-хто. І все ж вони мало прожили разом, не беручи до уваги дитбудинок. Дуже мало. І не завсіди риси дитячого характеру проростають у дорос­лій людині. З роками вони можуть мінятися під впливом різних обставин.

І я знову дійшов висновку, що насамперед необ­хідно знайти людину, яка воювала з батьком пліч- о-пліч. У цьому мені без матері не обійтись. Але як її запитати? Як підвести до розмови, не викликаю­чи підозри? Згадав військового з обпеченим лицем, мені вірилось і не вірилось, що справді він колись тут сидів. Мабуть, ввижалось або вигадав у дитин­стві, бо ж вельми хотілося отримати звістку від батька.

Узяв з полиці «Земля гуде» Олеся Гончара, чи­тану й перечитану мною книжку, розгорнув навман­ня. «Потім німецькі танки ганялись по полю за оточенцями, давили траками гусениць людей, почаділих від горя, давили рядових і командирів, давили все живе на шляху. А берегами Сули і Ворскли вже си­діли ворожі засади, прошиваючи з кулеметів човни, що відчалювали від східного берега. Летіли тріски від човнів, кривавилась вода, гойдались на хвилях зелені пілотки...» Далі не читав. Несила. Напевне, і батько потрапляв в оточення, пробивався до своїх, знову сідав на танк і дійшов, женучи фашистів, аж до Хмельницького. Жодного листа не отримала ма­ти від нього з війни. Мабуть, і не знав, що ми вижи­ли в окупації. Як він поспішав до нас!

Вдруге задзвонив телефон. Я розгублено подивив­ся на чорний апарат, ніби його сьогодні поставили й ото вперше він збурив тишу. Оля. Більше нікому.

—Слухаю,— мимохіть глипнув на годинник, за­значаючи час, — п'ятнадцять хвилин на сьому.

—Погано слухаєшся,— сказала ображено.— Чо­го не попередив? А я все нашорошую вуха, мов заєць.

—Пробач, Олю,

з... закрутився.

—Еге, аж занесло на річку, і без мене,— іроніч­но зауважила.— Чого там сидів? Чи це таємниця?

Що їй відповісти? Все розказати?

—Мовчиш.—І я уявив, як Оля осудливо похита­ла головою.— А тебе часом не обсідають вагання?

—Які вагання?— насторожено запитав.

—Одружуватись чи ні?

—Олю, припини,— мені зовсім не хотілося сва­ритись.

—Гаразд, Арсене, інколи кортить побути на са­моті. Але чому ти мене не попередив? — уже без іронії, серйозно мовила Оля.

—Звідкіля ти дзвониш?

—Від гастроному, вибігла по хліб. Сьогодні тре­тя серія «Тихого Дону».

—Іншим разом, Олю.

—Що з тобою? — стривожено запитала.— І го­лос у тебе... Якісь неприємності?

—Та ні,— ще сумніше відповів, хоч і намагався бадьоритись.

—Я побігла. Треба своїм хлопакам давати вече­ряти. Подзвони завтра.

—Добре.

Я потримав трубку, надіючись, що Оля говорити­ме про мій настрій, але в ній уже тоскно пікало. Як я прагнув співчуття! І ні від кого його не мав, крім Великошича. Але Сергій Антонович — не мати і не Оля. Нерозділене горе — вдвоє, втроє важче. Мовчання оберталось не золотом, а гірким поли­новим трунком. І мені одному судилось випити його до дна.

Переодягнувся у спортивний костюм, ліг на ка­напу і лише тоді відчув нидіючу втому в усьому ті­лі, а голова ніби наповнена оловом.

У кімнату, крізь яблуневе гілля, проникали смуж­ки призахідного сонця, перетинали м'яку сутінь і ро­жевими теплими плямами падали на стіну, висвіт­люючи на ній фотографію. Обличчя батька прибра­ло живого кольору, повеселішало і здавалося зовсім юним. Довго дивився на нього, аж закипіли від на­пруження сльози на очах, а може, через думки, що, напевне, страшно бачити, як гинуть твої товариші, як шматує зла сила їхні тіла, і сам теж чекаєш та­кої долі.

Склепив повіки і подумав, що мені таки пощасти­ло: попереду більше місяця на розшуки, і за той час дещо можна зробити. А дах стояв десять років не ремонтований, то й ще рік потерпить. Мені б спер­шу знайти того обпаленого військового. Врешті, ні­коли не пізно запитати матір. Завтра...

Незчувся, як заснув. Далося взнаки хвилювання.

Прокинувся раптово, видалося, що задзвонив телефон. Мене інколи викликали серед ночі чергові до відділу.

Лежав у темряві і прислухався. Ні, не дзвонив. У душі жевріло відголосся тривоги. В пам'яті сплив­ли події минулого дня. Тиша і темрява, відчуття самотності ще дужче їх загострили, вирізьбили ко­жен факт.

Сів за стіл і ввімкнув настільну лампу. Кружаль­це жовтого світла вихопило з темряви ріжок шкі­ряної теки, мої руки, полицю з книгами, освітило вікно, і раптом від нього хтось одсахнувся, там, знадвору, мигнуло чиєсь бліде лице і п'ятірня. Я швидко вимкнув лампу й припав обличчям до шибки. В примарному місячному сяйві непорушно стояли яблуні. Нікого. Видалось зі сну.

Видобув з теки справи: прохання військової про­куратури до цивільної, щоб на місці провели роз­слідування.

Замрика Северин Савродимович, старшина, ко­мандир взводу автоматників, безпартійний. На фо­токартці— довгочолий, похмурий хлопець, пілотка насунута аж на широкі брови. Свідчення батьків, сусідів: не приїздив до Березівки, не бачили, не чу­ли... І більше нічого.