Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

У кімнаті посутеніло, але Куртій не вмикав світ­ла. Я перебирав у пам'яті почуте, і в думці все крутився якийсь факт, ще не осмислений, не виріз­нений з-поміж інших, але він насторожив мене, миг­нув, коли я слухав Дмитра Семеновича, і відра­зу ж згас. Я дошукувався до нього, намагався вхо­питися за втрачену ниточку розповіді, щоб висотати з неї те, що привернуло мою увагу.

—Я теж, Арсене, не образився на твою матір, коли вона заборонила мені навідуватися до вас. Вона бажала лише одного: зберегти для тебе світ­лий образ батька. І я її зрозумів, — підсумував Куртій. — Навіть відмовилась від мого атестата.

«Атестат,

атестат, — повторив я подумки. — Стій! Це ж — гроші. Авжеж!»

—Ви казали, що батько отримав гроші перед від­'їздом. Багато?

—Сума велика, — поволі мовив Куртій. — За три роки. Майже чемоданчик.

—У Березівку того місяця не прибуло ще двоє ВІЙСЬКОВИХ.

—Та ну?! — схопився Куртій і ввімкнув світло. Він збентежено дивився на мене.

—Факт, Дмитре Семеновичу.

—Ти вважаєш?..

—Спробую розібратись. Я зараз у відпустці.

—Але ж де шукати? Стільки років. — Куртій сів і замислився. — Хай щастить тобі, Арсене, — ти­хо сказав. — Твій батько заслуговує, щоб і через вісімнадцять років... Ех, Федоре!—гірко зітхнув.

Ми випили міцної кави, і я зібрався додому. Кур­тій не затримував, розуміючи, що мені краще по­бути на самоті. Він провів мене на подвір'я, освіт­лене ліхтарями.

—Не забувай,— міцно потис руку — я мав єди­ного друга і того втратив. Хоч ти не забувай.

—І ви нас теж.

—Тепер — ні, тепер відпала потреба чужатись. Низький уклін матері. Вона не знає, що батько був з грішми і зійшов на вокзалі.

Я поїхав, упевнений, що Куртій довго не спатиме. Мене обійняв теплий жнив'яний вечір.

Звернув на проспект Коцюбинського і через кіль­ка хвилин опинився на людній та гамірній пло­щі, де дзвонили й вистукували трамваї, снували таксі. До довгої споруди вокзалу з годинником у центрі йшли пасажири й проводжаючі. Я дивився на вокзал, на вагони і міст через залізничні колії. Думав про батька, що колись зійшов тут і не з'я­вився у Берзівці. А може, саме звідси розпочати пошук? Адже тепер його шлях скоротився втроє.

Я завів мотоцикл і рушив на Немирівське шосе. Невдовзі поминув автошколу, аеропорт, і місто залишилося позаду. Оглянувся — над ним наче напнутий велетенський жовтий шатер із безлічі вогнів.

Я мав ясну і свіжу голову. Факт, що батько віз при собі велику суму грошей, багато говорив. По­ставало питання: а з чим їхали Карпань і Замрика? Хто мені про те скаже? Кедровський? У спра­вах про гроші ані слова. Отже, він теж не знав. Може, подати запит у військові архіви? Але заки прийде відповідь, то й відпустка скінчиться.

Я всю дорогу згадував розповідь Куртія і пошко­дував, що не Захопив з собою батькові фотокарт­ки із справи. Вирішив перефотографувати і якось завезти Дмитрові Семеновичу. Адже в нього не за­лишилося жодної пам'ятки.

Не зоглядівся, як вихопився на пагорб перед своїм містом. Воно лежало в улоговині, з узвишшя добре проглядались два ряди блідо-голубих нео­нових ліхтарів, що освітлювали центральну части­ну, від якої розсівались урізнобіч поодинокі пух­насті кульбаби звичайних ламп.

У провулку скинув газ і їхав за інерцією, щоб не розбудити матір та сусідів гуркотом двигуна. Фара вихоплювала з темряви дерева, паркани, сті­ни будинків з мовчазними вікнами. Я глипнув на наші, на які саме впало світло, і помітив, як за ріг хати ніби югнула чиясь постать.

Мерщій погасив фа­ру і тихо вкотив мотоцикл на подвір'я, скрадливо обійшов усе навколо. Нічого підозрілого. Ну звичай­но, од рухливого світла ворухнулась тінь стовбура яблуні, а мені привиділось...

Усміхнувшись, навшпиньки зайшов до хати.

—Як там, Арсене? — долинув з-за дверей стур­бований голос матері.

—Усе гаразд, мамо, відпочивай. Тобі привіт від Куртія.

—Дякую,— вона полегшено зітхнула.

Розділ десятий

Вранці я прокинувся раптово, ніби й не спав, хоч мене ніщо не розбудило. Спершу злякано глипнув на годинник, але згадав, що у відпустці, і заспоко­ївся. Ще вночі постановив собі піти до Кедровського, і те рішення відразу спливло у пам'яті. Не дуже сподівався, що Платон Сидорович щось додасть до справ по стількох роках, одначе жевріла надія.

На кухні на столі лежала записка: «Я в мага­зині. Зачекай на мене, Арсене». Стало соромно, що мати дбала про мене, ніби я страшенно зайнятий чи хворий.

Вийшов надвір. Сонце підбилося височенько і вже спило росу з трави, листя яблунь та груш. Підняв кілька спасівок, сів на лавку, нагріту промінням.

Учорашня подорож до Вінниці, зустріч з Куртієм нині здавались нереальними, мовби наснились. Але факт отримання батьком грошей вертав мене до дійсності. Значний факт, коли припускати загибель батька від рук грабіжників, і нічого не вартий з огляду на насиченість прифронтових смуг шпигу­нами, диверсантами. Вони навчені: слідів не зали­шали. Але ж батько дістався до вокзалу і, мабуть, сів на поїзд. Поїзд... Ласуючи грушкою, міркував: у вагоні, серед пасажирів, людина безслідно не зник­не, тим паче — не вчинити вбивство. Отож, поїзд відпадав, ідучи за логікою. Цікаво, які тоді ходили поїзди? А якщо батько з Вінниці до Березівки доби­рався випадковим транспортом? Ймовірно. Напро­шувався висновок, що пошук треба починати з Бе­резівки і нашого міста, йти від мети їхньої подорожі.

За парканом з'явилася мати, і я пішов їй назу­стріч, узяв господарську сумку. Мати привітно всміхнулась.

—Чому ти мене не розбудила? — дорікнув їй. — Я ж у відпустці.

—Ти вчора стомився. А мені неважко. Чи ти вважаєш, що я вже така стара і немічна? — запита­ла напівжартома.

Я скоса зиркнув на неї: обличчя бліде, занадто напудрене, що рідко траплялося з матір'ю, яка не любила косметики. А це, певне, щоб приховати си­ні півкола під очима. Очевидно, погано їй спалося, та я нічого не чув — не прокидався серед ночі. Ма­ти попрямувала до лавки.

—Сідай, Арсене. Чи ти кудись поспішаєш?

—Не дуже, — я опустився поруч, здогадуючись, про що вона хотіла зі мною говорити.

—Розкажи, як там Дмитро Семенович.

Я розповів, як розшукував Куртія, як вечеряли в його квартирі, переказав нашу розмову, лише про­мовчав про гроші і що батька підвезли до вокзалу. Мати уважно слухала. .

—Добрий він чоловік, — по всьому сказала і гля­нула на мене сумними очима. — Що ти збираєшся робити?

—Спробую розшукати свідків.

—Після стількох років?! Арсене, сину, облиш, тільки згаєш час, — мовила безнадійно. — Батька не вернеш. Он дах чекає ремонту, паркан, веранду треба пофарбувати.