Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Карпань Петро Дем'янович, старший лейтенант, закінчив у 1941 році училище прикордонників, ком­сомолець, командир розвідки полку. З фотокартки на мене дивилися великі веселі очі на округлому обличчі, а пілотка насилу стримувала буйного чу­ба. Видно, нелегко старшому лейтенанту давалася серйозність. У справі теж свідчення батьків, сусідів.

А чи є їхні батьки? Я не пам'ятав прізвищ — Зам­рика і Карпань,— хоч і прожив у Березівці сім років.

Загайгора Федір Павлович, комуніст, капітан, ко­мандир танкової роти. І скупі свідчення, як і в двох попередніх справах.

Материне власноручно написа­не розгонистим почерком, всього... чотирнадцять рядків. Чотири з них підкреслено червоним олів­цем: «Мій чоловік не міг стати дезертиром. Усе його життя пройшло в мене на очах. Він був відданий справі комсомолу, партії і рідній Батьківщині. Вва­жаю, що він пропав безвісти не з власної волі. Прошу розшукати мого чоловіка, командира Черво­ної Армії». Звичайно, підкреслив Кедровський.

Не з власної волі... Мати впевнена. Хай прос­тить мене батько, але поки не знайду доказів, до­ти не матиму спокою. Тінь підозри й досі лежала на ньому, а тепер впала і на мене. Син дезертира. Я аж зіщулився, і в мене поважчало в грудях. Ось чому майже два десятиліття жодного разу не ба­чив і не чув сміху матері, її роками гнітила неві­домість, а мене від того вберегла.

Знову видалось, що хтось принишк під вікном і дивився на мене. Я крадькома звів очі — за шиб­ками місячна ніч і неоковирні тіні яблунь. А таки відчував на собі чийсь погляд, близьку присут­ність іншої людини, і те мене непокоїло, заважало зосередитись.

Зненацька чиїсь пальці торкнулися мого волос­ся, і я здригнувся, злякано оглядаючись. Позаду за стільцем стояла мати в довгій білій нічній сорочці.

—Ти чого, Арсене?—запитала стурбовано.— Не чув, коли ввійшла?

Мені мов заціпило. Поквапливо поклав руку на папку, і моя поспішність привернула материну ува­гу— вона мимоволі зиркнула на стіл, її очі натра­пили на батькову фотографію і розширились, вра­жені, а обличчя витяглося німуючи. Вона знеси­лено опустилась на канапу, потрапивши в коло світла лампи, і вся її постать нараз пожовтіла, зробилася безживною, аж я злякався.

—Де... де ти це взяв?— мовила тремтливим го­лосом, і її губи безвільно засіпались, знекровлені хвилюванням.

—У нас, в архіві,— відвернувся і втупився у стіл.

—Давно?— ледь шелеснули її уста.

—Сьогодні.

Мати поволі зсунулася на підлогу, наче втрати­ла свідомість, вклякла на коліна і припала лицем до моєї руки, заходячись у риданні. Я розгублено та збентежено дивився на неї, маленьку, згорблену і безпорадну, з довгою посрібленою косою, що розпушеним кінчиком торкалася килимка. Моє гор­ло перехопили спазми. Я торкнувся її кіс, і мати ще дужче зайшлася плачем, скроплюючи мою до­лоню гарячими слізьми.

—Прости, прости, прости,— шепотіла.

—Мамо, не треба... Не треба...

—Прости, Арсене. Інакше я не могла,— не зво­дила голови, наче боялася глянути мені в очі.— Ти вже дорослий, ти повинен мене зрозуміти.

—Не треба, мамо, я все розумію,— заспокою­вав її, звів і посадив на канапу.

Від того, що нам обом не доведеться більше кри­тись, мені полегшало: відлягло од серця й посвітлі­шало на душі. Тепер

вона спільник у моїх пошу­ках.

Мати кінчиком коси витерла сльози й склала в пелені сорочки руки, вони лежали втомлено, мов пара дивних птахів. Вона мерзлякувато зіщулилась, я зняв піджака й закутав ним її плечі. Мати бо­лісно-вдячно скривила губи, намагаючись посміх­нутись.

—Я всі роки чекала, що ти колись дізнаєш­ся,— гірко мовила.— Що я пережила. А тепер... Не вір цьому, Арсене, не вір. Батько не зрадив і не покинув нас. Він не так вихований. Ти його не знаєш, а я з маленства росла з ним. Кедровський, слідчий, уже потім казав, що зникали військові в тилах фронтів. От і наш батько...— Вона схлипну­ла, здригаючись, мов скривджена дівчинка.— По­дай мені фотокартку.

Мати сумними очима вдивлялася у відбиток, на­віщось провела по ньому пальцем, наче погла­дила.

—У нас нема такого знімка. Це десь, мабуть, в останні місяці. І тих зморщок не було в сорок першому, і схуд: бачиш, комір гімнастерки заве­ликий.— Я прихилився до неї, щоб теж роздиви­тися батька.— Холодний у нього погляд.— Мати замовкла, змучена, беззахисна, заплющилась, наче щось згадувала чи збиралась із думками.

Я скористався з її мовчання і запитав:

—Ти знаєш, як батько воював?

—Призабулося багато.

—А хто тобі розповідав? Військовий з обпече­ним лицем?

—Ти його пам'ятаєш?

—Ніби снився він мені чи привиділось. А він справді є?— і я завмер, чекаючи на відповідь.

—Є, Арсене, живе у Вінниці.

—Адресу, адресу ти його знаєш? — схопився на ноги.

—Вулиця Ворошилова, тридцять сім, квартира вісім, Куртій Дмитро Семенович,— мати розплю­щила очі й подивилася на мене вибачливо.— Я бо­ялась її записувати, щоб ти не спитав, хто це. І боялась забути. Навмисне тобі про нього нічого не казала. Прости.

Вона звелась і, мов, сновида, пішла до дверей. На порозі оглянулась і прохально сказала:

—Хай побуде у мене фото. Добре?

Я кивнув, повторюючи про себе адресу.

Розділ сьомий

Заснув далеко за північ і спав міцно, мов після купелі.

Прокинувся, як ніколи, пізно — десять хвилин на десяту. На столі лежала батькова фотокартка й аркуш паперу з учнівського зошита, на якому ма­ти написала адресу Куртія. Я здогадався, що ма­тері в хаті нема. Вона не хотіла зі мною бачитись після тривожної ночі, мабуть, почувала себе нія­ково. Я не образився.

Енергійно зробив фіззарядку, і мене охопив ба­дьорий настрій, як завжди перед рішучими діями. Поснідав полуницями із сметаною. Не дивувався, що мати не поцікавилась, чи поїду до Куртія. Во­на те знала і мовчки схвалила моє рішення.

В «Яві» трохи барахлило запалювання, і я, зби­раючись вирушити в неблизьку путь, поклав собі почистити свічки. Поставив мотоцикла біля лавки й заходився їх відгвинчувати. Сонячний, безхмар­ний ранок обіцяв гарний день. Чомусь згадалась учорашня зустріч з Гораком, який пророкував дощ. Поганий з дядька Гаврила метеоролог.