Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Свічка виявилася добряче закіптявілою. За рік я наїздив по району майже десять тисяч кіломет­рів і ще ні разу не ремонтував мотоцикла. За бра­ком транспорту в райвідділі, він мені слугував на совість — подарунок матері після закінчення шко­ли міліції. Покупка, звичайно, не обійшлася без Балюка, без його впливу на матір, яка раніше по­боювалась, щоб я не розбився. А тепер мені не уявлялась моя робота без мотоцикла.

З однією свічкою впорався. Звівся, бо затерпли ноги від сидіння навпочіпки, і помітив, що мати забула відслонити фіранки, залишивши свої улюб­лені кактуси без сонця.

Зайшов

до її кімнати. Диван-ліжко складене й застелене рожевим покривалом, ніби вона й не спа­ла. До четвертого класу тут стояла моя канапа, і вечорами я просив матір розповідати про бать­ка. Вона завжди починала з їх першого знайомст­ва в дитбудинківській їдальні, де їй припало сиді­ти з білявим хлопчиком. Мати не зогляділась, як з'їла свою скибочку хліба і взяла другу, що лежа­ла поруч. Уже надкусила її, коли ж напроти хлоп­чина вдарив її ложкою по лобі й заверещав, що вона вкрала Федьків хліб. Зчинився галас, та рап­том з місця схопився тоненький хлопчик і сказав, що він сам його віддав. Мати, злякавшись, не з'їла скибочки, і Федько теж. Виходячи з їдальні, він уклав їй у руку. Потім, сховавшись за грубезний стовбур каштана, вона доїла скибку, а Федько, кру­тячи білою голівкою, стежив, щоб хтось не надій­шов.

«Як тебе звати?»— запитав.

«Віра».

«Віла»,— повторив.

Батько в дитинстві не вимовляв літеру «р». І ме­ні чомусь здавалось, що вій її не вимовляв і опі­сля, тільки мати не признавалась. Набігавшись за день, я скоро засинав і ніколи не дослухав, що ж було далі. Тоді мені часто снилися хлопчик та дів­чинка, яка жадібно їла хліб.

Коли підріс, мати перестала розповідати подро­биці, напевне соромлячись. Ах, як невчасно морив мене сон! Я й досі шкодував, що через нього не діз­нався багато дечого про батька, отих незначних штрихів, про які дорослим дітям матері вже не говорять.

я розсунув фіранки. Повз паркан прошкував Балюк у солом'яному брилі, вишиваній сорочці і чорних штанях, помахуючи ціпком, або, як учні ка­зали, ковінькою Роман Гнатович не поминув хвірт­ки — відчинив і зайшов на подвір'я. Він мене не бачив, а я його добре: обличчя Балюка заклопотано-замислене, наче він зважився на дуже важли­ве рішення. Учитель здавався мені на когось схо­жим, особливо без бриля, у вишиваній дрібним барвінком сорочці, що пасувала до його прокуре­них вусів. Стій! Метнувся до календаря і почав гор­тати аркушики... Авжеж. Балюк схожий на Постишева.

Коли вийшов у двір, Роман Гнатович сидів на лавці, спершись підборіддям на руки, що лежали на ціпкові. Він пильно, вивчаюче подивився на ме­не, ніби відучора я міг змінитись. Е-е, мати ж йо­му все розповіла! Як це я відразу не здогадався?

На моє привітання Роман Гнатович кивнув, не міняючи пози. Я не наважився першим розпочати розмову і почав чистити другу свічку. Мовчання затяглось, і мені стало незручно. Нарешті Балюк повагом видобув пачку «Севера», закурив.

—Мати в школі, Арсене,— мовив.— З нею все гаразд.

—Угу,— я відчув, що йому важко підійти до головного,«з чим прийшов до мене.

Скоса зиркнув на Балюка — той похмуро розгля­дав кінчик цигарки.

—Я все знаю, Арсене,— здмухнув попіл з ци­гарки.— Ще з сорок четвертого

року. Мене тоді призначили завідуючим райвно, і твоя мати, Віра Матвіївна, звернулась до мене стосовно переводу в іншу школу, я спершу відмовив їй, кадрів — мов кіт наплакав,— Роман Гнатович затягнувся, із зітханням видихнув дим — От і розповіла... Пра­вильно зробила, що виїхала з Березівки. Я воював, Арсене, і скажу тобі, що часто пропадали безвісти наші військові у прифронтовій смузі. А перевірка — формальність, і не більше. До речі, в цьому ти сам переконаєшся, маючи доступ.— Балюк пильно гля­нув на мене, проникливо додаючи:— Як Віра Мат­віївна боялась, щоб часом хтось із березівських не обмовився. Як переживала за тебе!

—Не треба, Романе Гнатовичу,— нечемно пере­бив я його, поклав ключ і сів поруч на лавку.— Моє ставлення до матері не зміниться. Я все зро­зумів, не маленький.

—От і молодчина,— Балюк обняв мене за плечі, і його обличчя посвітлішало, вуса заворушилися від посмішки.— А того чоловіка розшукай.

—Він з міста не виїхав?— висловив побою­вання.

—Та ні, три роки тому мати з ним бачилась,— сказав Балюк, здійняв бриля і почепив його на палицю.

—Це коли їздила на обласну нараду вчителів?

—Тоді,— покивав головою.

Той день я запам'ятав, бо саме готувався до всту­пу в спеціальну школу міліції, а мати приїхала з наради і прихворіла: знову дало знати про себе серце, хоча, здалося мені, їй нічого було хвилюва­тись. Виходить, що після зустрічі з Куртієм...

Як вона кріпилась, щоб не злягти! Нишком ви­пила ліки, бадьорим голосом розповідала про на­раду і якось запобігливо хвалила голубу теніску, яку купила мені, та дивно поглядала на мене, на­че чимось завинила. І все ж я умовив її лягти в ліжко, а сам сів за підручники. Деякий час відчу­вав на собі її погляд, потім, зітхнувши, вона повер­нулася лицем до стіни й принишкла. Я подумав, що мати заснула, і взяв ковдру, тихо ступив до неї — вона відчужено дивилася на килимок і безгучно плакала. Я не поцікавився, з якої причини, вважа­ючи, що сльози полегшать її біль.

—Куртій десь працює?

—Не знаю,— Балюк міцно стис моє плече.— Тепер тобі все відомо, Арсене.

—Ще не все, Романе Гнатовичу.

—Як не все?— звів руді острішкуваті брови — Ти хочеш... Як це по-вашому? Провести розсліду­вання?

Я ствердно кивнув.

—Але ж майже двадцять років минуло!— ска­зав Балюк з відчаєм.

—Все одно шукатиму,— я рвучко звівся з міс­ця і заходився загвинчувати свічку.

—Я б теж так зробив,— спроквола погодився Роман Гнатович.— Може, й залишилися сліди, не стерлися в людській пам'яті. Чим же тобі допо­могти?

—Спасибі, нічим.

—Не забувай, що я колишній партизан, розвід­ник,— гордовито нагадав Балюк.

—Я пам'ятаю.

—І не думай за ремонт даху. Впораємося без тебе. Ще й Василь підпряжеться. Ти вже домовив­ся з Гораком?

—Якось незручно,— я відчув, як спалахнули мої вуха.— Після всього...

—Н-да, ситуація... Скажу Саві, хай попросить Гаврила,— і довірливо, зичливо додав:— Я радий, Арсене, що саме з дочкою Сави Архиповича тобі судилося бути в парі. Багато чим я завдячую Придибі.