Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Мені не довелося кружляти вулицями. Якось, після наради в обласному управлінні, ми з Великошичем пішли на футбол, і я запам'ятав, що ста­діон «Локомотив» знаходиться на вулиці Ворошилова. Отож нікого не питав, як до неї втрапити.

Педінститут, лікарня, стадіон... Тридцять сьомий. Він! Будинок невеликий, триповерховий, з черво­ної цегли, мабуть, збудований невдовзі по війні. На мотузці, натягнутій між двома кленами, висіли білосніжні простирадла й пухирились підодіяльни­ки. Загальмував і не злазив з мотоцикла: дивився на вікна другого і третього поверхів. За яким із них Куртій? А якщо він... помер? Часто колишні рани

вкорочували фронтовикам життя.

Забіг до під'їзду, майнув на другий поверх, тре­тій... Ось вона, тільки простягнути руку до чорної кнопки дзвінка. А я стояв під дверима, оббитими коричневою цератою, і вгамовував калатання сер­ця. Тільки простягти руку... Сперся плечем на стіну і не наважувався. Що на мене чекало за цими дверима?

Дзвінок глухо задзеленчав за дверима. І — ні­чичирк. Знову подзвонив... Тихо. А може, ще рано і ніхто не прийшов з роботи? Може, після шести годин? Як це я зразу не подумав? Тепер доведеть­ся годин зо дві чапіти на подвір'ї. Я знехотя вос­таннє натис на кнопку і ступив на сходинку, коли ж відчинилися двері сусідньої, сьомої, квартири. На порозі — високий юнак у синьому спортивному костюмі.

—Ви до Куртія?— запитав, затримуючи свій погляд на моїй голові.

Я кивнув і лише тоді відчув, що моя голова важ­ка, здійняв захисного шолома.

—Дмитро Семенович на роботі. Прийде пізніше.

—А де він працює?

—У школі ДТСААФ.

—Адреси не знаєте?

—На Немирівському шосе.

—На Немирівському... Там на подвір'ї броне­транспортер?

—Є...

Я застрибав по сходах униз.

Знайомими вже вулицями швидко дістався до автошколи.

На подвір'ї, навколо бронетранспортера, досі юрмились хлопці. Неподалік, під навісом, стояв зачохлений танк.

Я запитав про Куртія, і мені показали на заті­нене вікно класу, де виднілась постать чоловіка, що сидів за столом.

Я поволі наближався до вікна. Ноги чомусь стали неслухняними і негнучкими. Пильно дивився на Куртія, зодягненого в сірий піджак, на його ве­лике обличчя і чорне волосся, зачесане назад. По­ловина лиця, що від мене, звичайна, старанно пого­лена. Проте він був зовсім не схожий на того військового, якого я бачив шістнадцять років тому. Але ж показали на нього.

Зайшов до прохолодного коридора, прочинив две­рі— чоловік щось писав, не звертаючи на мене уваги. Я переступив поріг. У класі більше нікого. Зблизька права половина його обличчя рожева, мов у дитини. Він, Куртій!

—То як, уже знаєш, що таке чотиритактний двигун?— непривітно запитав, не зводячи голови.

Я промовчав, дивуючись, як змінився Куртій. Щоб стрів на вулиці, нізащо не впізнав би, незважа­ючи на позначку. Він гостро, спідлоба зиркнув на мене.

—Ви до кого?

—До вас,— я пригладив волосся, відчуваючи сухість у роті.— Я Загайгора... Арсен Загайгора.

—Ну й що? — знизав плечима й посміхнувся.

Я розгублено закліпав повіками, не знаючи, що казати далі. Пойняло почуття образи на Куртія, що забув прізвище свого бойового товариша. Він за­клопотано почав гортати грубого зошита, хмурячи кошлаті, з сивиною, брови.

—То в якій справі, хлопче? — буркнув.

А може, це не Куртій? Невже хлопці пожартува­ли? Але ж рожева пляма. Я знічено переминався з ноги на ногу.

—Хіба ви не Куртій? — нерішуче запитав.

—Куртій,— кивнув чоловік, утупившись у зошит.

—А я — Загайгора.

—Угу,

Загайгора,— машинально повторив і на­раз прикипів до мене карими очима, тихо повто­рив: — Загайгора. Син Федора...

Він посадив мене на стілець і сам сів поруч, не спускаючи з мого обличчя прискіпливого погляду, ніби прагнув увібрати його, запам'ятати назавжди. Я почувався перед Куртієм легко і невимушено, мов­би знав його давно і ми бачилися щодня. Його кре­мезна, огрядна постать зберігала військову виправ­ку, впевненість та затишок. Я подумав, що, мабуть, і мій батько був би таким змужнілим, зрілим чоло­віком.

—Як ти мене розшукав?

—Мати дала адресу.

—Нарешті. Як я хотів з тобою побачитись, Арсе­не. Ти не уявляєш, як хотів! — Не спускав з мене уважних очей,— Я весь час чекав на цю зустріч.

—Тепер ми зустрілись, Дмитре Семеновичу.

—Добре, що приїхав.

—Я не міг не приїхати.

—Як здоров'я матері?

—Трохи на серце скаржиться.

Куртій скрушно похитав великою головою.

—Да-а, війна,— звівся, пройшовся до вікна, ви­сокий, плечистий, мало схожий на того гінкого вій­ськового, вернувся до стола, згорнув грубого зоши­та. — Зараз підемо до мене. Ти зачекай, я попере­джу своє начальство.

Він вийшов, а мені у серце вкралася тривога, бо ще нічого не мовилось про батька, і, напевне, не дарма відклав Куртій розмову на опісля, щоб зібра­тися з думками, не сказати зайвого. Адже він не домовився з матір'ю, про що саме говоритиме, і докладніше не поспитав, як я довідався його адре­су. Лише прохопився отим «нарешті»... Чи він пов­торить те, що й мати: загинув, мовляв, батько у бою під Хмельницьким. Я зрозумів, що своєю появою поставив Дмитра Семеновича в скрутне становище.

—Ходімо, Арсене,— зазирнув Куртій до класу і кивнув на захисний шолом.— Ти власним транспор­том?

—Еге, на «Яві».

На подвір'ї вже не було хлопців.

—Що то за танк?

—Т-34, на такому ми воювали,— відповів Кур­тій.

Я служив у зенітному полку і тільки здалеку ба­чив танки. А тут поблизу майже батькова бойова машина, і мені закортіло побувати в ній, хоч на мить перейнятися тими почуттями, якими жив бать­ко, керуючи грізним громаддям криці.

—Дмитре Семеновичу, я...

Куртій розуміюче поклав мені руку на плече. Він розчохлив танк, що постав у всій своїй суворій кра­сі — легендарна «тридцятьчетвірка», з вм'ятиною у лобовій частині башти. Дмитро Семенович спритно вибрався на нього й підняв люк. Я відчув, як з гли­бини залізного черева війнуло металевою задухою. Рішуче поліз униз.

—Обережно, не вдарся,— попередив Куртій.

Як би я не став, куди б не повернувся, всюди моє тіло ніби обіймав метал. Очі призвичаїлись до при­смерку, і позаду розгледів рівні ряди гостроносих снарядів у латунних гільзах. Збоку — невелика ра­ція, далі — сидіння, важелі, прилади, кулемет, у підлозі запасний люк. Ніде зайвого простору. Я сів за важелі й поклав на них руки. На рівні очей у лю­кові механіка-водія прорізь, у якій ясніла вузька смужка дня. Мене пойняла болюча урочистість та водночас відчуття нездоланної сили, велетенської напруги, аж похололо в грудях і заніміли м'язи... Ось так сидів мій батько, дивився в щілину, а по ньому били гармати, стугоніла криця, лущилась і впивалася в руки, обличчя, а танк мчав уперед... Ні, не уявити мені того ніколи, бо ж нема невраз­ливої зброї.