Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

—Замрики далеко від вас живуть?

—Через два кутки. Їх Северин теж, як і мій Пет­ро, пропав безвісти.

—А що вони за люди?

—Богомільні дуже. Якісь... ці, що по суботах моляться, — сказала з осудом, — їм байдуже, що рідне дитя загинуло. Все одно торочать: пішов су­проти бога — бог і покарав. А їх, вовкулаків, дідь­ко не бере.

ІЦо мене цікавило, дізнався: листів у Карпань не виявилося, з яких я міг би дещо довідатись. Обі­рвалася сподівана ниточка. Залишились Замрики. Як до них підступити? Я не стикався з адвентистами.

—Збираєтесь до Замриків? — здогадалась тітка.

—Еге.

 —Вони

нічого не скажуть. Краще розшукайте Дениса Горжія. Він служив разом із Северином.

—Як-як? — не повірив власним вухам.

—Денис Горжій, він розповість, — вона підняла ножиці й важко звелася. — Майко, га, Майко, ану виходь! — загукала до кози. — А навіщо ви це роз­питуєте?

—Може, розшукаю, тітко, вашого сина.

—Спробуй, дитино, хоч би. знаття, де могилка його, — перевела тремтливий віддих.

Вона пошкандибала зі мною до перелазу, а з хлівця визирала безрога коза„ вся у драбинках, і пасла хитрими очима свою господиню. Мій провідник сидів біля переднього колеса і за­хоплено крутив його, висолопивши язика від задо­волення.

—Костику, грушок не хочеш? — запитала стара.

Хлопчина недовірливо глипнув на неї.

—А сваритись не будете?

—Чого ж сваритись, коли ти попросиш, а не вкрадеш.

Він схопився, та враз застиг на місці, прохально дивлячись на мене.

—Іди-йди, я тебе почекаю.

Костик метнувся за пліт, і до мене долинуло при­язне бубоніння тітки Ніни.

Уже не думав, як повестися із Замриками. Ска­жуть щось чи ні — мені байдуже. Головне — існу­вав Денис Горжій, що воював разом із Северином. Велика вдача надибати на нього. Мені не терпілося чим швидше з ним зустрітись. Он побачився з Куртієм — і з'явилися нові факти.

Я посигналив, і через хвилину на перелазі виріс Костик із пазухою грушок. Він поволі зійшов на дорогу, впираючись п'ятами в землю і кумедно ви­пинаючи черевце, щоб не тягло вперед.

—Ого, ти вдвоє поважчав, — зауважив, садов­лячи його на сидіння.

—Солодкі, — міцно зажмурився Костик від за­доволення.

Карпань стояла за перелазом.

—Бувайте здорові!

—Хай щастить тобі, сину, — закивала головою.

—А тепер поїдемо до Замриків, — сказав я Ко­стику.

—Угу.

Ми кривуляли вузькими вулицями. На вибоїнах Костик штовхав мене грушками в поперек, крек­тав, мов старець, віддуваючись, і я потерпав, щоб з його спасівок не зробилася киселиця. Часом з придорожніх кущів вилазив зареп'яшений пес і для годиться брехав на нас, лінуючись кинутись нав­здогін за такої спеки.

Порівнявшись із рудим штахетником, Костик ткнувся лобом мені в спину і загукав:

—Тут!.. Тут, дядю!

Він знову залишився стерегти мотоцикла.

Цегляна хата і сарай під бляхою, цементова кри­ниця з дашком, стежка, вимощена плескатими шматками граніту, свідчили про хозяйновитість та статки. Я роззирнувся по обійстю, шукаючи буди. Дивно: наче не тримали собаки. І все ж йшов до ґанку насторожено. За дверима, оббитими повстю, чулося глухе постукування, як ото шевці забивають цвяхи в підошви чобіт або черевиків. Я стукнув кілька разів пальцем по дверях, і, звичайно, ніхто не відгукнувся, тому відчинив їх без запрошення і переступив поріг. Посеред кімнати на ослінчику сидів огрядний,

червонястий дядько в чорному фар­тусі. Коліньми він стискав лапу, на якій дерев'я­ними цвяхами їжачився чобіт.

—Добридень, — привітався, охоплюючи зором кімнату: піч, тапчан, біля вікна стіл і лавка, на сті­ні висів мисник, а в кутку на стільці відро з водою.

Старий Замрика кивнув, не подаючи голосу, — губами тримав дерев'яні цвяхи. Насуплено, підозрі­ло оглядав мене з-під кущуватих сивих брів при­мруженими очима. Його щоки мовби їжачились бі­лими цвяхами — неголеною щетиною.

—Я з міліції, — зразу відрекомендувався.

У нього ворухнулися брови, він неквапливо згріб із губ, наче витираючи, цвяхи, поволі висипав їх у склянку.

—Документ, — вимогливо сказав напрочуд тон­ким голосом.

Я подав посвідчення. Замрика прочитав уважно, глипнув на мене, мабуть, звіряв із фотокарткою, і повернув. Потім поклав лапу на підлогу, вперся во­лохатими руками в коліна — приготувався слухати, не запрошуючи сісти.

За рік роботи звик, що люди по-різному стави­лись до мене: одні поштиво чи запобігливо, інші байдуже або зацікавлено, а деякі з погано прихо­ваною боязню. Замрика — ніяк: його велике черво­нясте лице непроникливе, наче в кам'яного ідо­ла. Напевне, приготувався прийняти муку за свою віру.

—Мене цікавить ваш син.

—У нас не було сина, — відповів, ніби відрубав, і жоден м'яз не сіпнувся на його обличчі.

—Як не було? — сторопів я, опускаючись на лавку. — А Северин?

—Він відступився од бога, і бог його покарав, — мовив завчено, монотонно.

—Чим же він не догодив богові?

—Узявши зброю в руки, — пискнув, дивлячись прямо поперед себе, кудись у вікно.

—Але ж... то фашисти. Коли б усі відмовились, хто б захищав рідну землю? — заперечив, відчуваю­чи, як у мені закипала злість.

—Все одно. Так угодно богові, — прорік, наче ідол.

—І вам не шкода сина?

—Ми замолюємо його гріх, — відказав незво­рушно.

Мене охопив страх: видалось, ніби розмовляв із мерцем чи з якоюсь поторочею, що прибрала люд­ську подобу. Відчував, як крізь вікно припікало у спину сонячне проміння.

—А ви воювали? — запитав.

—Я бракований.

Не поцікавився, що в нього за хвороба. Вразив інший брак. І, може, в тому моя провина, моєї ма­тері, всіх односельчан, що поруч жила людина, спу­стошена, відстала і страшна у своїй відчуженості од усього нашого. Скільки ж їх у Березівці? З ті­єю думкою я попрямував до дверей. Тільки-но пе­реступив поріг, як молоток заходився вганяти цвя­хи в чобіт. Для кого він їх майстрував? Для своїх братів, сестер по вірі чи односельчан? За хвірткою оглянувся — ні на ґанку, ні у вікні Замрики не було,

Костикова пазуха, в сірих вологих кружальцях, значно поменшала. Малий з цікавістю лупав на мене вдоволеними очима. Витягнув за кінчик груш­ку й подав мені. Вона була тепла від його тіла..

—Ви не боялись? — пошепки запитав.

—Кого?

—Савродима.

Я погладив його вигоріле волосся, схоже на во­лоті» кукурудзи.

—Ні, Костику, і ти не бійся. Ти не знаєш, де зараз дядько Горжій?

—Дядько Денис? У полі, коло комбайнів,— і сам поліз на сидіння.

—А мама не шукатиме тебе?