Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

кими хатами. І я вперше за рік роботи гостро усвідомив, що це дорога батька і матері, дорога мого дитинства. На ній лежали наші невидимі слі­ди. Невже по ній батько йшов у сорок четвертому році?

Майнув через місток, і враз перед моїм зором постало село, відмежоване від гаю полем. У соко­витій зелені садів привітно біліли будинки, ряхтіли шибки на останньому поверсі школи, величаво, ніби вартова вежа, стриміла силосна башта.

Я в'їхав з дивним передчуттям чогось незна­ного досі в Березівку. Зупинився на заасфальто­ваному майдані, що став центром села і прикра­сився Палацом культури, двоповерховим правлін­ням колгоспу, школою,

відділенням зв'язку, універмагом, чайною, книжковим магазином, будин­ком сільради. Шкодував, що не залишилося хати, де ми жили, де я народився. На тому місці — ме­моріал загиблим у Великій Вітчизняній війні одно­сельчанам: статуя скорботної матері, квіти...

Коли я дивився на те святе місце, в мені зненаць­ка спливло болюче до відчаю: а чи викарбували б на плиті прізвище мого батька? Раптом вирішать увіковічнити імена для нащадків... І я, не знаходячи відповіді, відчув поповз холодних мурашок по спи­ні, бо ж на кожного бійця, в такому випадку, сіль­рада подавала офіційний запит у військкомат.

Збентежений та пригнічений, я намірився зайти до правління, запитати адресу Карпанів і Замрик... Ступив кілька кроків і почув позаду дитячий голос:

—Дядю, покатайте.

Хлопчик років семи, зодягнутий у білу сороче­чку і чорні труси, боязко визирав з-за статуї.

—А ти знаєш, де живе Дем'ян Карпань?

—Діда Дем'яна нема, — осмілів і вийшов, за­зирнув у фару.

—Як нема?

—Помер торік. Є баба Ніна.

—Покажеш її хату?

Еге, у них спасівка росте на подвір'ї.

Я висадив його на сидіння і наказав міцно три­матись. У малого щасливо сяяли очі, він крутив навсебіч круглою головою, мабуть, шукав своїх то­варишів, щоб похизуватись перед ними. Поволі рушив, щоб хлопчик не впав.

—Як тебе звати?

—Костик.

—А баба Ніна вдома?

—Стрижуть Майку, — невдоволено буркнув, і я завважив, що, напевне, з бабиною онукою Костик чогось не ПОДІЛИВ.

Вулиці й хати здавалися знайомими, і мене не полишало відчуття, ніби я колись ними гасав, осід­лавши хворостину.

Ми спустилися з пагорба на греблю, обсаджену вербами, за якою починалася стара Березівка. На зеленкуватому плесі ставка ґелґотали гуси й кач­ки, на мілині при березі баблялись у воді діти. Я навмисне посигналив, щоб привернути їх увагу, і вони повернули голови, а декілька хлоп'ят метну­лося навздогін. Спершу подумав, що справді хоті­ли нас наздогнати, але, оглянувшись, побачив: хлоп­чаки намагалися бігти у хмарці куряви, яку здій­мав мотоцикл, і за кілька хвилин їх мокрі тіла зро­билися чорними від пилу. Костик, косячи очима назад, сміявся... Ми теж у дитинстві вимащувались болотом, обвішувались лататтям і галасували, мов дикуни. То була неабияка втіха.

—Осьдечки, дядю, — Костик буцнув мене голо­вою в бік.

Тут дорога віками виїжджена, витоптана селя­нами— вона наче вгрузла в землю, стала рівчаком,

обабіч якого, мов на узвишші, за плотами й парка­нами містилися подвір'я, витикались острішки да­хів, клунь та верховіття дерев. Звідсіля, знизу, ні­чого не видно, що робилося на обійстях.

—Ви йдіть, а я постережу мациклета, — запро­понував Костик свої послуги і шморгнув облущеним носом.

Положистим з'їздом я піднявся до перелазу. На подвір'ї, зарослому споришем, чепурна хата з під­веденою призьбою, неподалік росла крислата спа­сівка, під якою світили жовтими боками падалішні грушки. Тітку Ніну я помітив біля хлівця. Вона сиділа навпочіпки, і з-за її

спини визирали білі ноги не то вівці, не то кози.

—Лежи, Майко, лежи, обчикрижу—і полегшає,— лагідно промовляла. — В такому кожусі і сам чорт спариться. Ну-ну, потерпи.

У відповідь щось стогнало і тихо мекало. Я ско­чив через перелаз і наблизився до тітки. Вона стриг­ла козу.

—Бог на поміч!

—Ой!.. — стрепенулась і оглянулась на мене, весело відказала: — Спасибі. Бог допоможе, як слі­пому окуляри.

Я посміхнувся дотепній приказці й присів по­руч. Коза блимала розумними рожевими очима, по­тяглася писком й обнюхала мої руки. Тітка стри­гла її великими ножицями і жужми білої вовни запихала в торбу. Нараз із вирізу її квітчастої ко­фти вислизнув на чорному шнуркові маленький, з дитячу долоньку, образок Ісуса Христа. Я такого ніде не бачив. І, мабуть, старий, бо потемнілий, напевне, ще її предків.

—Цікавий у вас образок, — зауважив.

—Це моєї бабуні, — сказала тітка. — 3 святої Лаври принесла. Два таких було. Одного дала синові, Петрові, коли йшов на війну. Він йому, шибе­ник, очі повибирав, — сумно посміхнулась.

—Навіщо?

—Щоб не бачила бозя, як брав хліб із мисни­ка. Тоді голодний випав рік... А ви не тутешні? — сховала образок під кофту.

—Ні, з міста.

—Я ж бачу, що не березівський,— стрельнула на мене меткими очима і далі ні про що не питала.

Я нишком придивлявся до жінки. Округле лице, контури губ і брів свідчили, що вона мати Петра Карпаня. Навіть погляд смішливий, очевидно, ні­коли не занепадала духом. І згадала сина Петра... Тї коричневі пальці спритно орудували ножицями, що погрозливо клацали, стинаючи віхті вовни. Ко­за дрібно тремтіла, але лежала сумирно і пантру­вала рожевим оком кожен порух своєї господині.

—Ох і балакучий ви,— покепкувала тітка.— То з чим прийшли?

—Мені б поговорити з вами... про сина.

—Про мого Петра? — здивовано-вражено диви­лась на мене, і коза, скориставшись з моменту, ско­чила й сховалась у хлівці. — Мо', щось про нього чули? Хто ви? Звідки? — сперлася рукою на зем­лю, щоб утриматись, не сісти на спориш.

Я допоміг їй встати — вона виявилась маленькою жінкою, мені до підборіддя.

—Не хвилюйтесь, я з міліції, інспектор, — мовив якомога привітніше і підвів її до хати.

Тітка сіла на призьбу, зажурено похилила голо­ву, враз постарівши на кілька років. Руки безжив­но звисали долу, і забуті ножиці, тримаючись на пальцях, хижо, мов якась тварина, роззявили па­щу. Тітка мовчала, напевне, згадувала свого сина, а я стовбичив перед нею, почуваючись так, наче пришелець з гіркого минулого.

—Тоді приходив літній чоловік і теж питав, — заговорила ніби сама до себе і тяжко зітхнула. — Гай-гай, скільки збігло літ, — звела на мене за­журені, стомлені очі, з надією запитала: — І ви нічого не знаєте?

Я заперечно похитав головою.

—Коли б отримала похоронку, було б спокій­ніше, а то—пропав безвісти. їхав додому і про­пав. Хіба може зникнути безслідно людина? — Кін­чиком хустки витерла очі, і від того поруху но­жиці сповзли з пальців правої руки, глухо дзень­кнули, впавши на землю.

—Усе траплялося на війні. А ви після того не отримували листів од його товаришів?

—Може, хто й писав, не пам'ятаю. А тепер я зовсім одна, як перст. Хоч би онука залишилась, та не встиг оженитись, — вона скорботно підібра­ла губи, стисла їх, щоб не заплакати, а я втупив­ся у ножиці.