Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

—Ах, Арсене, як я тебе люблю,— шелеснули її уста, і вона поспішно ступила за прилавок, схова­лася за спини покупців.

Стояв, не в силі рушити з місця, відчував, як на мене накочувалась тепла й лагідна хвиля, в якій хотілося ніжитись і снити, впадати в солодке за­буття. Почувався винним перед Олею, не вартим навіть її мізинця. Але що я міг зробити? Признати­ся їй у всьому? Може, колись і розповім.

З-за спин виринали її очі, руки, а я не йшов, бо­ячись розхлюпати, розгубити почуття, якими спов­нювалось усе моє єство. Заздрив покупцям, що ди­вилися на неї, перемовлялись, І в тому різноголоссі розрізняв

її оксамитний голос, вбирав його і гро­мадив у собі, щоб він бринів у мені якнайдовше. Оля майнула до мене блідо-голубою чайкою і про­шепотіла:

—Іди, Арсенчику, йди. О другій...

Надворі, крізь вікно універмагу, я ще бачив її світловолосу голову. Оля залишилася зі мною: я по­ніс її милий і дорогий образ, даючи слово по обіді вибратись на річку, ввечері відвідати кіно­театр.

Лише чотири дні тому проводжав її додому, а видавалося, що відтоді минув принаймні місяць. Я згадав її теплі руки круг шиї, пругке тіло під тон­ким шовком плаття, що майже не приховувало йо­го знадливих опуклостей. Вона довірливо линула до мене, ніби шукала прихистку, а гарячі губи наче вгамовували спрагу... Заради якихось даху і парка­ну, що нічого не важили в житті, моє щастя відда­лилось. Навіщо я піддався на материне вмовлян­ня? Авжеж, їй прикро, прийде невістка в занедба­ний дім. Я обізвав себе дурнем, але вже було запізно щось змінити. Та й соромно матері, яка б здогадалася про моє нетерпіння.

Позаду завуркав мотоцикл і, порівнявшись зі мною, затих. Великошич.

—Здоров, Арсене!— Сергій Антонович скинув шолома й поклав на сидіння в коляску.— Ох і пе­че... А ти куди зранку?

—Від Кедровського.

Великошич уважно, мов лікар, оглянув мене, ма­буть, намагався оцінити мій стан.

—Сідай, поїдемо на стадіон. Там спокійніше.

Я вмостився у колясці. Ми покривуляли вулиця­ми й опинилися на околиці міста, перед ворітьми спортивного комплексу «Колос». На футбольному полі хлопчаки ганяли м'яча в одні ворота.

Сіли на лавці під кленами. Помітив, як Сергій Антонович з приємністю витягнув ноги, зажмурю­ючись. його обличчя було сіре від пилу, а зморш­ки розбігалися від очей тоненькими світлими про­мінчиками, пролягали чіткими борозенками обабіч губ. Я дивився на Великошича і ніби бачив себе, коли доводилось вертатися вранці з нічного викли­ку, а попереду ще повний робочий день.

—Як справи, Арсене?

—Учора був у Вінниці, в Куртія.

—В якого Куртія?

—У батькового друга, вони з фінської кампанії потоваришували і разом воювали з фашистами.

—Як ти його розшукав? — жваво запитав Сер­гій Антонович, розплющуючись, і з цікавістю зирк­нув на мене червоними від неспання очима.

—Мати сказала.

—Ну-ну і що? — не терпілося йому.

—Є два факти: з'ясувалось, що батько перед від'їздом у Березівку отримав платню за три роки і живим-здоровим зійшов біля вінницького вокзалу.

—Та-ак,— слідчий замислено покусував нижню губу.— Вже виткнулась ниточка. А поїзди тоді хо­дили?

—Ще не взнавав. Думаю розпочати з Березівки.

—З Березівки? — наче не зрозумів мене Сергій Антонович.

—Авжеж,— стенув я плечима.

—Хм!..— він якось мляво посміхнувся. — А чо­му не з вінницького вокзалу?

Я здивувався запитанню і зрозумів, що тільки через утому Великошич не заглибився в факти, які

підказували саме таке рішення.

—Березівка — ніби місце подій. А ми завжди розпочинаємо розслідування з місця подій, — ска­зав я прописну істину.

Слідчий міцно провів долонею по обличчю, зо­середжуючись.

—Вірно, Арсене, звідти й починай. А про тих двох щось маєш нове?

—Нічого. Кедровський радить не братись, мов­ляв, дарма згаю час. І мати теж.

—Матір я розумію... Ти не хвилюйся, службі твоїй це не зашкодить,— заспокоїв мене.— Справ­ді, батько міг дістатися сюди поїздом або попут­ним транспортом.

—Раз приїхав до Вінниці, значить, найнебезпечніша смуга тилу в нього залишилася позаду, — виклав я ще один вагомий доказ.

—Логічно. Дій, Арсене, — Великошич встав, смачно позіхнув, прикриваючи рота долонею.— Ех, впасти б зараз на ліжко...

Він мріям про ліжко, а я подумки вже мчав до Березівки.

Розділ одинадцятий

Мати не поцікавилась, куди я зібрався. Лише коли виводив мотоцикл на вулицю, сумовито за­питала:

—А якщо подзвонить Оля, що їй сказати?

Ах, Оля!.. Я згадав про домовленість. Зупинив­ся у хвіртці, вагаючись. Знову дорікатиме, а мені доведеться кривити душею. Краще не чути її го­лосу. Потім якось спокутую свою провину.

—Поїхав у справах.

Оля ніколи не виявляла, як і мати, інтересу до моєї роботи, розуміла, що я не мав права про це розповідати. Хоча, признатись, кортіло, особливо попервах, поділитися з кимось своїми успіхами і прорахунками, знайти в когось підтримку та співчуття, І в цьому Олю й матір мені замінив Сер­гій Антонович. Правда, вони дізнавалися пізніше, де я був і що трапилось, бо наш райцентр невели­кий і всі більш-менш значні події доходили до кож­ної хати.

Мені не дуже вірилось, що злочинець знаходився у Березівці, де всі знали один одного з дня наро­дження до самої смерті. І, наскільки я пам'ятав, у нашому місті та в районі рідко траплялися вбив­ства. Одначе після визволення на колишній оку­пованій території могли залишитись вороги Радян­ської влади, декласовані елементи.

Отже, треба все перевірити, по суті, розпочати слідство заново. І, головне, не обійти увагою якоїсь дрібниці.

Поминув стежку через поле. Крізь рідку лісо­смугу помітив путійця, що штовхав перед себе по рейках якийсь прилад на колесах. Дорога нагада­ла Олю і день, коли віз її на велосипеді, а за нами біг Василь Хавара.

До блокпоста дістався за кілька хвилин. Ліво­руч, на повороті до Березівки, біля залізничної колії мигнули сірі стіни приземкуватої хати, по­мешкання чергових, де жили дві жінки й материна дивна учениця, дев'ятикласниця Ніна Дубовенко, яка не злюбила хімії, коли дізналася, що все на­вколишнє можна виразити формулою.

Дорога на Березівку навпіл ділила гай, обабіч якого в ранковому мареві мліли берези. Сонце до­бряче пражило землю і вже випило росу з трави й листя, але її духмяна вільгість ще не випарува­лась над шляхом, і я наче купався у ній, розти­наючи пругке повітря. Шосе тьмяно полискувало камінням, немов луска на великій рибині, і ген, звиваючись, перестрибнуло Лебідку, далі бігло се­ред стерні й губилося за першими, віддалік малень­