Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

—Ні.

—Чого ж не подзвонив? — сіла поруч і, неначе мати, поклала прохолодну долоню мені на лоб. — А температури нема.

Я поцілував її м'яку долоню. Оля голубино за­сміялась.

—Лоскітно, Арсене, — вона запустила п'ятірню у моє волосся, заворушила пальцями, ніби туди по­трапив хрущ. — Не дзвониш, а сам принаджуєш дівчаток. Гляди мені.

—Яких дівчаток? — млів од її ласки.

—Знаю, здибалася з Ніною. Похвалилася книж­кою, — не то жартома, не то серйозно сказала і на­хилилась, гаряче прошепотіла на вухо: — Я ревни­ва, Арсенчику, ох ревнива!

Бліде,

ледь торкнуте сонцем обличчя лежало по­руч, і лукаві очі були перед моїми, і звабливі повні губи, не фарбовані, чисті й червоні молодим кольо­ром. Я припав до них, ніби подорожній до джерела, і пив, не втамовуючи спраги.

—Арсенчику, мама... може ввійти...

Тримав її лице у долонях і цілував очі, тонку беззахисну шию. її чутливі пальці здригалися від кожного мого цілунку, на мить завмираючи в волос­сі, І пестили. Я наче відлітав кудись, розчинявся в просторі й часі, губився, зникав у якомусь казко­вому маєві.

—Хтось стукає...— вивільнилася Оля з обіймів.

Я глянув у вікно — до шибки тулилося плескате

лице рудоголового Василя. Погрозив йому кулаком, а він заусміхався, показуючи міцні білі зуби. От чортяка! Оля поправила зачіску, знічена і збенте­жена, часто дихаючи. Мені теж, не знати чого, заби­ло дух. Ми ззирнулись, і Оля соромливо розглади­ла збганку на спідниці, почала натягати подолик на круглі коліна. А Василь зирив на нас, зловтішно по­сміхаючись. Я не міг нічим пожбурити в нього.

—Чого ти мені не дзвонив? — коли пригас пер­ший шал зустрічі, Оля знову повернулася до пере­рваної розмови.

—Не хотів турбувати. — А поряд звабливо білі­ли її коліна.

—Гм, не хотів...— повторила недовірливо.— Де ж ти застудився?

—З'їв морозива, — і потерпав, щоб не довелося піднятись з якоїсь причини, бо тоді Оля побачить забинтовану ногу.

Здогадався, що мати заходила в універмаг і ска­зала Олі про мою недугу. Але ж не попередила мене... У вікні мигнула постать Горака — дядько Гаврило вхопив Василя за комір сорочки і відірвав од шибки. Хавара, застуканий зненацька; злякано змахнув руками й заточився. Так йому й треба!

—Ти гарний зводиш паркан,— похвалила Оля.— Навіть не подумала.

—А ти прийшла подивитись на паркан, — зау­важив іронічно.

—Еге, на нього, — підтвердила, щоб мене по­злити. — Комусь паркан, а комусь дівчатка.

—Олю! — мені приємна її жартівлива рев­ність.— Через паркан і дах ми змушені... Давай зав­тра подамо заяву і не чекатимемо. Га?

—Ні, Арсенчику, твоя мати образиться. Мені теж нелегко, — призналася.

Вона сиділа переді мною, невеличка й тендітна, вбрана в білу нейлонову, гаптовану візерунками, блузку та блакитну спідничку, із зібраним волос­сям на потилиці в довгий пухнастий хвостик, що пустотливо ворушився, мов живий, від кожного по­вороту її голівки. І чому чужа донедавна людина стала рідною й дорогою? Як і чому з'явилася по­треба бачити саме її? Чому без неї уже не уявля­ється життя? Чому?..

Ми говорили про все і ні про що, як усі закохані. Навіть полічили, скільки днів нам залишилося бути нарізно, й Оля, соромлячись, призналася,

що від­ тоді, як вирішили одружитись, кожний прожитий день закреслювала в календарі. Ми мріяли про майбутнє і планували свої відпустки використову­вати тільки для подорожей. У першу чергу — Москва, Ленінград, Волгоград. Потім — Карпати, Крим, Кавказ. Ми не бачили гір і моря, а Оля ще не бачила землі з літака.

Василь знову припав до шибки і щось показав Олі на мигах, водночас хитро підморгуючи мені.

—Ой Арсене! — схопилась. — Засиділась я! Мені треба готувати вечерю, — вона нагнулась і, не зва­жаючи на Хаварине стовбичення під вікном, поці­лувала мене. — Видужуй. І дзвони мені на роботу. Завтра забіжу дотебе.

Я залишився сам. Лежав, дурнувато-щасливо посміхаючись. У кімнаті снували легкі пахощі конвалій. Усі турботи відлетіли чорними птахами кудись за обрій, а натомість з'явилися білі голуби з рожевими очима, вони пурхали наді мною, обвівали цвітом конвалій, поміж яких нечутно, ніби пливла,ступала Оля. А за вікном догоряв день, і призахідне сонце посилало останні рожеві стріли, що пронизували яблуневі віти і впиналися у стіну кімнати. Рожевочолий батько з мудрим спокоєм дивився на мене, і мені раптом зробилося соромно свого щастя, ніби я у когось його відняв. Та, очевидно, батько не осудив би мене. Адже він теж кохав.

Я опустив ногу на підлогу і спробував стати. Біль у щиколотку ще відчувався, але притупле­ний, і я тішив себе думкою, що через день зовсім зникне.

Узяв зі стола теку, дістав чистий аркуш паперу і кульковою ручкою написав на ньому: Карпань, Замрика і Загайгора. Я замислив скласти список осіб, що якоюсь мірою в останні години життя були він мав вигляд:

Карпань, Замрика і Загайгора

Карпань — Дубовенко, Шепета, блокпост

Замрика— (?)

Загайгора — Куртій, військові з маши­ни, вінницький вокзал

Факти

1.Карпань — гроші

2.Замрика — коштовності (?)

3.Загайгора — гроші

4.Відсутність Шепети тоді і після мого від'їзду

5.Дріт

6.Буда (?)

Докази, свідчення

1.Розповідь Дубовенко, фотокартка Кар­паня

2.Дріт (у мене)

3.Розповідь Горжія

4.Розповідь Куртія

Довго розглядав написане і прийшов до виснов­ку, що негусто, але щось добув. Кидалась у вічі наявність грошей і живих свідків, які бачили Кар­паня на блокпосту. Інші ланки не витримували пе­ревірки ні побічними, ні прямими доказами. їх ще бракувало. І я дописав:

Встановити

1.Чи сходили Замрика і Загайгора на

блокпосту?

2.Чи мав при собі коштовності Замрика?

3.Де була Шепета?

4.Хто влаштував мені пастку?

5.

Заходився по черзі обмірковувати кожен пункт. Отже, чи зійшли Замрика та батько на полустанку?.. Мою увагу привернув гуркіт мотоцикла, що долу­чився до стукоту жерсті. Он і Василь задивився на хвіртку. Великошич приїхав! Сьогодні прямо-таки день відвідин.

А все мати влаштувала, зробивши правильний ви­сновок, що раз учора його не було, то він нічого не відав про мою «хворобу».