Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

—Яка буда?

—Ну, в яких колись хліб розвозили, — поясни­ла охоче.— Я ще подумала: чого це вона на шляху стоїть?

—Але ви кажете «ніби».

—Еге, бо ж темно і далеко... Ну, я пішла. Ви­чунюйте.

—Дякую.

Я мав над чим міркувати. Насторожувало, що Шепета повернулася тоді пізно. Нехай вона і виба­вила Ніну, і майже зріднилася з Дубовенко, але варто встановити, де була. Дубовенко могла й не відати, з ким зустрічалася Тетяна. Може, вона до когось ходила в місто чи в Березівку? Ніби на об­хід, а сама до свого. І далі: чому б їй від завидків та злості, що подрузі випало щастя,

а їй, збезче­щеній, ніколи його не зазнати, не підмовити когось на злочин? Ні, надто страшне людське зубожіння. Сюжет, гідний Едгара По чи Конан-Дойля. І все ж я його не заперечував. Криміналістика свідчила про випадки неймовірного збочення психіки.

До мене зазирнула мати.

—Тобі нічого не треба?

—Ні... О, сьогодні Ніна прийде на заняття?

—Завтра.

—Приведи її до мене.

Звичайно, матір зацікавили відвідини Дубовен­ко, а тепер ось дочки, але ні про що не запитала. Хоч би нікому не розповіла залізничниця про бать­ка. Я навіть не передбачав, що в кімнаті вона звер­не увагу на фотокартку. Це вже четверта людина, крім матері і мене, якій відкрилася таємниця. Хай не зовсім, але якісь здогади в Дубовенко з'явились.

Одначе вона щось говорила про буду. Еге, роз­гледіла на дорозі в Березівку. Я пригадав, що справ­ді по війні здибував на вулицях міста парокінну буду з написом «хліб». Але який зв'язок між будою і Карпанем? І що робити їздовому на дорозі? В села тоді хліб не возили. Вірогідніше, що Ду­бовенко справді привиділось: де місто, а де дорога. П'ять кілометрів!

У підсумку я все ж здобув два вагомих факти: наявність грошей у Карпаня та відсутність Шепе­ти, коли його випроводжала Дубовенко. На них і вирішив зупинитись. А якщо Шепета покинула вчо­ра чергування на Ніну... Я навіть у думці боявся передчасно святкувати перемогу. Просто всміхнувся заплющившись.

Протягом усього дня вертався до тих фактів або читав «Молоду гвардію».

О четвертій годині пішов рясний дощ. Слухав, як дзвінко видзвонювали краплини по жерсті. Зав­важив, що Горак і Василь не перекриватимуть хати. Й Оля не взнає про мою «хворобу».

Розділ сімнадцятий

Мати привела Ніну, коли Василь на столі загинав бляху. Вона завела її до кімнати, одягнену в плат­тя у білий горошок і салатові босоніжки. Ніна ні­яково привіталась.

—Я сказала, що в тебе є книга про слонів, — мовила мати.

—Десь на етажерці.

—Нехай пошукає, — і мати залишила нас обох.

Ніна нерішуче стояла біля етажерки, розгляда­ючи корінці книг.

—Ти любиш слонів? — запитав її.

—Дуже, хоч і не бачила живого.

—А я бачив. Якось до Вінниці приїздив зооцирк.

—І який слон?

—Великий, три тонни.

—І сумний?

—Чому сумний?

—Мені здається, що всі звірі в зоопарках сум­ні, — зізналася шаріючись.

Я не пам'ятав, яким був слон.

—Ти бери стільця і сідай коло етажерки.

Ніна слухняно виконала мою вказівку. Рудоголовий Василь помітив її, бо наблизився до вікна і зазирнув у кімнату, скривив смішну пику й по­грозив мені жартома пальцем.

—Як багато книжок! — захоплено сказала Ні­на. — І ви їх перечитали?

—Деякі по кілька раз.

З

ліжка я бачив «Книгу про слонів», але навмис­не не підказував Ніні, щоб довше затримати в кім­наті.

—Що вам болить?

—Горло.

—Ой, казка «Золотий черевичок»! — вигукнула зраділо.

—Мені мама її читала, коли я ще в школу не ходив. А як твоя хімія? Перездаси?

—Обов'язково: на «чотири» чи на «п'ять», і ви тоді виконаєте свою обіцянку, — задиристо тріпнула чорними кучериками.

—А що я обіцяв?

—Повезти мене на мотоциклі на ставку Гітлера, — насмішкувато нагадала, напевне, кепкуючи в душі з моєї забудькуватості. — Глядіть, обдури­те — поскаржусь Вірі Матвіївні.

Я засміявся. Справді, пообіцяв їй екскурсію до Вінниці на випадок успішного перескладання хімії. Але чи подужає її — сумнівався.

—Не обдурю, Ніно, — заспокоїв, помітивши по­різаний і залитий зеленкою мізинець. — Де це ти покалічилась?

—Траву жала, — перебирала книжки.

—Ти трохи й мамі допомагаєш, — похвалив її. — Напевне, і чергуєш за неї?

—То найлегше.

—І за тітку Тетяну?

—Авжеж.

—Коли ж ти за неї чергувала?

—Коли?..— не полишала перебирати книжки.— Навіть позавчора, як ви поїхали.

—Увечері?

—Та ні, до вашого другого приїзду, — розпові­дала спокійно, а мені забракло повітря від хвилю­вання. — Пішла сіно складати в копичку, щоб дощ не намочив.

—І довго складала?

—Довгенько, а я хімію вчила.

Я ліг і перевів подих. Ніна схвильовано огляну­лась:

—Вам погано? Покликати Віру Матвіївну?

—Ні, ні, Ніночко, — вихопилось у мене ненаро­ком, і в неї округлились ожинові очі. — Он книжка, внизу, ліворуч, біля Чехова.

Ніна обережно її взяла. На рудій обгортці, в чор­ному квадраті, намальований слон з довгими за­крученими бивнями.

—Я скоро прочитаю.

—Не спіши. Я тобі дарую її.

—Ой, дякую! — притисла книжку до грудей. Попрощалась і пішла, сяюча, щаслива. Що книж­ка? Я б віддав за її підсвідоме повідомлення не ли­ше книжку. Проте не вкладалося в голові, що Шепета причетна до зникнення Карпаня. Надто не схожа вона на спільника вбивці. Але мене вчили вірити тільки фактам. Вони — проти чергової. Я ду­мав, як вийти через неї на злочинця. Питати Шепету — марна справа. їй дуже просто пояснити свою відсутність, а затим попередити вбивцю. А мо­же, якраз і слід запитати, щоб сполошилась і ки­нулася до нього? І тоді вистежити. Але хто стежи­тиме? Це ж треба встановити цілодобове чергуван­ня. Попросити Дубовенко? Не погодиться. О, Ніна, їй найзручніше — і ніякої підозри. Та через кілька хвилин я забракував план, бо довелося б роз­повісти про її матір та Карпаня і як він загинув. А я обіцяв Дубовенко мовчати.

Прийшов Горак, і за вікном лунко затарахкала жерсть під двома молотками.

Хтось постукав у двері. Невже мати викликала лікаря? І навіщо? Щиколоток стух, і через день - два я стану на ногу.

—Заходьте.

—Оля! З літровою банкою меду. В кімнаті враз запахло конваліями — її улюбленими парфумами. Я розгублено дивився на неї, не вірячи в її появу, і на мене накочувалась тепла хвиля вдячності.

—У тебе зіпсувався телефон? — ущипливо запи­тала, граючи насмішкуватими зеленавими очима.