Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

—Ох і пестунчик! Ухопив ангіну в жнива!.. — голосно, бадьоро заговорив Великошич, ідучи ко­ридором, і, не стукаючи, розчинив двері. — Люди працюють, а він бомки б'є. Ну, здоров!

Кімната відразу поменшала від його присутності. Зарипів стілець під жилавим тілом слідчого. Весело дивився на мене, попри втому на обличчі. Від нього повіяло курявою доріг, спекотним сонцем і духом бензину. На лобі червоніла смужка від захисного шолома, яким він ніколи не гребував.

—Як там у нас справи?— поцікавився я.

—Роботи досить. Ти ж як себе почуваєш? Температура

є?

Без усіляких передмов я мовчки відкинув ковдру, показуючи забинтовану ногу, виставив руку. У Сергія Антоновича витяглося лице.

—Хм!.. Доповідай,— наказав тоном старшого.

—Після нашої розмови я відразу поїхав на блокпост...

Великошич уважно слухав, не перебиваючи та постукуючи пальцями по столі. Я йому розповів про Шепету і Дубовенко, Ніну та фотокартку Кар­паня, про підозрілу відсутність Шепети, навіть проте, що мені виділось чиєсь обличчя і п'ятірня біля вікна знадвору. І, звичайно, про дріт. Коли я замовк, Сергій Антонович потер долоні, мовби збирався з кимось борюкатись.

—Та-а-к,— проказав.— І Ніна досі не знає, що за п'ять кілометрів од неї живе її рідна бабуся. Ех, війна!.. Не чекав, що полустанок трохи доповнить картину. Не чекав. Значить, скрізь гроші. І хтось тебе вистежив. Значить, комусь наступив на кінчик хвоста. Шепета? Може й вона вивести. Одного не доберу: хто і як дізнався, що ти поїдеш на блок­пост?

—Ніхто.

—А коли ми розмовляли по телефону?

—Мати поралась на кухні.

—Я навіть не подумав про Віру Матвіївну, — ображено сказав слідчий. — Ти де тоді сидів? За столом?

—Не на вулиці ж. Там, де зараз ви, а Василь гатив по блясі, аж ви почули у телефоні.

Великошич глянув у вікно — Хавара кивнув йому, показуючи вирізану зубчиками ринву. Сергій Ан­тонович виставив великого пальця: мовляв, добре зроблено.

—Цікаво, — протяг замислено, повертаючись спиною до вікна. — Дуже цікаво. А це що за писа­нина? — кивнув на аркуш паперу.

—Занотував дещо, — простяг йому.

Слідчий уважно переглянув.

—П'ятого пункту бракує, — зауважив.

—Аби на чотири відповісти.

—А що за буда? Собача?

—Еге, — я байдуже махнув рукою. — Привиді­лась вона Дубовенко на дорозі в Березівку, коли випроводжала Карпаня.

—Справді собача? — Великошич звів острішкуваті брови.

—Та ні, — посміхнувся. — Каже, схожа на ту, в якій тоді розвозили в місті хліб.

—Чому видалось їй?

—Було темно і ніби здалеку виднівся дашок, — повторив майже дослівно те, що сказала Дубовен­ко. — Варта уваги, на мій погляд, відсутність Шепети.

Сергій Антонович затулився аркушем, і я не бачив виразу його обличчя. Аркуш колихався від його дихання.

—Шепету поки що не чіпай, — невпевнено, наче розмірковуючи, мовив. — Так, не чіпай, — подав мені аркуш і задумливо глянув на мене, аж стало незручно. — Розшукай буду, того, хто возив нею хліб.

—Але ж...

—Слухай мене, Арсене, справа надто серйоз­на, - сказав суворо, вперше втручаючись у розслідування.
– Ти вже маєш попередження. Легковажити не слід. До Шепети дійде черга. Знайди їздового.

Зважаючи на

досвід Великошича, я більше не перечив. Зрозумів, що настійна порада свідчила про виникнення у нього власного плану розслідування і деяких міркувань, з якими він дочасно не бажав ділитись. Ну і нехай. Мені залишилося тільки довести його помилку. Я ображено мовчав.

—Як нога? Хірурга не треба? — запитав тепло, здогадуючись про мій настрій.

—Післязавтра встану.

—Гаразд. Тобі не потрібні справи?

—Ні.

—Я їх заберу, — Великошич звівся, і кімната знову поменшала. — Не забувай дзвонити.

—Чому ви Шепету?.. — не витримав я і набур мосено поцікавився.

 —А ти подумай, — відповів багатозначно.

Двадцять хвилин посидів Сергій Антонович і кру­то змінив мої плани. Вихопив з матеріалу найнепевніше, в чому сумнівалася сама Дубовенко, жи­вий свідок. Дивно повівся мій начальник. І скіль­ки б я не думав про Шепету, її поведінка викликала все більше підозри.

Насторожувала мене і прихована стривоженість Великошича. Що вона означала? Навіщо усклад­нював пошук?

Адже ніколи не зв'язував мені рук, сприяв пере­вірці моїх версій.

Того дня не відвідав мене лише Балюк. Мати сказала, що він поїхав в облвно. Напевне, в якійсь терміновій справі, якщо не завітав. Не схоже на Романа Гнатовича, попри його зайнятість.

Розділ вісімнадцятий

У місті небагато підприємств і установ. Тому лю­дина, коли влаштовувалась на роботу, довго пра­цювала на одному місці. Це і допомогло мені швид­ко встановити їздового буди. Я подзвонив на хлібо­завод інспектору відділу кадрів. Подумавши, він назвав мені: Сташко Анастасія Данилівна. Зараз пекар, вийшла в третю зміну.

Сташко Анастасія Данилівна... Знову жінка, вже третя на шляху пошуку. Що вона додасть до відо­мих фактів? Я сумнівався, щоб Великошич вважав її причетною до справи. Просто з якихось причин штовхнув мене на непевний слід з метою відвернути увагу від чогось іншого або щоб виграти час. Але навіщо воно йому? Я схаменувся, відзначивши, що почав більше думати про вчинок Сергія Антоновича, ніж про розслідування.

Накульгуючи, вийшов надвір. За верандою, на безвітрі, мати варила варення на керогазі. Над жов­тим тазом здіймалася пара, і навколо пахло полуницями. Мати, сидячи на стільці, перестала помішу­вати дерев'яною ложкою — стурбовано дивилася на мене.

—Полежав би.

—Ще буде час і для лежання,—відказав бадьоро, намагаючись менше припадати на ушкоджену ногу.

Пішов до сарая, вивів «Яву». Незручно заводити лівою ногою. Та якось прилаштувався.

—Знову їдеш?! — запитала мати з відчаєм. — А нога?

—Уже не болить.

—Арсене, бережись, — попросила слізно.

—Не хвилюйся, більше не оступлюсь.

—Ніби ти оступився.

Відпустив гальмо, бо розмова з нею безконечна.

—Зачекай, відчиню хвіртку, — мати підтюпцем побігла попереду мотоцикла по вузькій стежці, і я не міг обминути її, щоб не прим'яти гладіолуси.