Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

— Були ще черевики,— нагадав я.

— Мало. Крім Балюка, їх ніхто не пам'ятав. До того ж від звинувачення Придиба міг легко викру­титись і ми б залишилися ні з чим.

— А кульчики і перстень, які Мошняк подарував своїй дружині?

— Теж припущення, Арсене. Вони побічно дово­дили, що саме в нашому місті знаходились коштов­ності. Ага, щоб не забути. Придиба продав їх ков­баснику, а коли після грошової реформи в сорок сьомому приніс браслет, той злякався і не купив, запитав, де взяв,— і наклав життям. Я знову забіг наперед,— Великошич сів за стіл.— Спритник від­чув, що ти поволі намацуєш його слід. Найдужче він боявся Дубовенко. Здогадався,

що бачила його буду на дорозі. А твої відвідини Дубовенко оста­точно переконали його, що вона найнебезпечніший свідок. Тому і рішився на вбивство... Лише на один день запізнилася відповідь з Харкова. На один день,— він скрушно похитав головою.— Придиба виявився бандитом Шмиглом Терентієм Демидовичем, сином куркуля, а Придиба Сава Архипович— убитий ним у двадцять сьомому році голова комне­заму. Шмигло, на прізвисько Кріт, власноруч за­катував учительку, двох комсомольців, вирізав охо­рону ешелону з хлібом. Його, пораненого, зловили, але з госпіталю втік. Усе тут,— поляскав долонею

по старій грубій справі,— записано. В жовтні со­рок четвертого, їдучи з Березівки після гицелювання, зустрів на дорозі твого батька. Він попросив підвезти, пообіцявши добре заплатити. Розговори­лись, і Шмигло зрозумів, що батько віз велику су­му грошей... Потім він майже щовечора, вже на­вмисне, виїздив на березівський шлях. Після Замрики перестав. Показав, де вони поховані: в гаю, лі­воруч, за двісті метрів од містка через Лебідку. От і все. Ти, Арсене, викрив запеклого злочинця.— По­мовчав, по тому співчутливо запитав: — Куди пере­нести останки твого батька?

— У Березівку, до пам'ятника загиблим на вій­ні однесельчанам,— не задумуючись, сказав я.

— Гаразд,— переклав на столі папки, якісь па­пери.— Про наші пошуки я повідомив обласне ке­рівництво карного розшуку, і вони теж підключили­ся до встановлення особи злочинця.

Сергій Антонович зволікав із відповіддю на пи­тання, яке незримо витало в кабінеті. Воно, мабуть, було написане на моєму обличчі, бо слідчий пово­дився так, наче чимось завинив переді мною. Я здо­гадувався, що в Олі знайшовся рідний батько і його адресу роздобув Великошич. Він чесно виконав свій обов'язок.

А чи потрібна мені адреса Олі? Чи я поїду до неї?

— Не горюй, Арсене. Може, з часом усе налаго­диться. Час і робота — найкращі ліки,— задумли­во зауважив Великошич.— Вона в Києві, батько її працює на «Арсеналі» токарем... Шмигло спалив усі документи Марти і записав Олю своєю дочкою. Він по-своєму її любив, цей злочинець, оголошений із двадцять сьомого року поза законом.

Правильно: І злочинець на старість хотів мати прихисток та догляд, скуштувати любові й ласки. Тому й записав Олю дочкою.

Я встав і пішов до свого кабінету. В ньому нічо­го не змінилося. До шибки тулилась гілка з пере­стиглими, аж чорними, вишнями. Надворі зовсім ви­яснилось, і розгортався гарний, передостанній день літа.

Висунув шухляду й дивився на Олину фотокарт­ку. Оля пустотливо сміялася, ловлячи сніжинки. Коли я побачу її і почую сміх? Коли?..

Зазирнув Великошич.

— Чому Шмигло не вбив мене? Адже й нагода була.

— Я теж цікавився. Розумієш, він до останнього дня не вірив, що його викриють, раз вдалося стіль­ки років прожити під чужим прізвищем,— сказав.— Ти б чимось зайнявся, Арсене. Сходи на риболовлю.

Тільки опинившись на своєму подвір'ї, подумав про матір. Що їй сказати? Он вона на веранді, ви­йшла навстріч. У її руці білий конверт. Очі черво­ні, мабуть, знову плакала, і вся немов суцільна жа­лість.

— Тобі

лист, Арсене.

— Від кого?

— Не знаю. Без зворотної адреси,— подала кон­верт і пішла в хату.

Почерк Олі. Я сів на лаву і довго не наважував­ся відкрити...

«Арсене!

Я все знаю, ходила до Сергія Антоновича. Щось зі мною сталося, і всі почуття — мов крига. Голо­вою розумію, що це не так, а в серці якась пустка, холоднеча і страх, ніби живу й не живу. Хочу тебе бачити, і щось не пускає, стримує. Якась стіна між нами. Я досі нічого не відала, навіть не здогадува­лась. Боже, хто мене виростив, чого так доля по­збиткувалась над нами, перед ким ми завинили? Чого цей світ такий жорстокий? Коли б не війна, ко­ли б не війна, проклинаю її, проклинаю! Арсене, хоч інколи думай про мене, може, ще все повернеться, мої почуття, може, оживуть, і ми будемо разом. Але зараз несила, як згадаю, кого називала «батьком». Через дві години їду. Одного боюся, щоб ти мене не забув, адже я маю право залишатись у твоїй пам'яті, маю... Любий!Оля».

Поруч опустився Балюк, і я здогадався, що він вийшов з хати. Отож, не доведеться розповідати матері ні про Шмигла, ні про Олю. Роман Гнатович закурив, обійняв мене за плечі й прихилив до себе.

— Кріпись, Арсене, твоє життя попереду. А за фронтовиків — спасибі. Вони згасли, мов свічки, але ти по стількох роках видобув їх полум'я. Спа­сибі!

Розділ тридцятий

Минув майже місяць, як відбувся судовий процес, що набрав широкого розголосу. Після відхилення касаційної скарги, я прочитав у газеті, вирок було виконано — Шмигла розстріляли. На мене і Великошича начальство подало рапорт про присвоєння позачергових звань за вдале розслідування.

Між моєю роботою і спогадами ніби пролягла не­видима межа, і поки я працював, Оля не з'явля­лась. Вона наче перебувала десь поруч, очікуючи на слушну хвилину, щоб зненацька виринути, ввійти у мене. Найчастіше те траплялось у дорозі і вдома.

Але надія жевріла, і я найдужче любив у собі сподівання на вороття. Знав, що Олі теж нелегко, коли не важче, ніж мені. Проте між нами проліг маленький промінчик, що вселяв надію: Шмигло виявився нерідним батьком Олі. І коли б не совість, не відчуття провини...

Коли я приходив з работи до семи годин вечора, інколи заставав у нас Ніну. Вона дуже змінилась після загибелі матері. Це вже було не безжурне дів­ча, а серйозна, заглиблена у свої роздуми дівчина, в очах якої світилася допитливість, часом недовіра.

Ось і сьогодні, перед вихідним, який у нас рідко випадав, я рівно о п'ятій прийшов додому. Ведучи мотоцикл подвір'ям, помітив на яблуні Ніну, одяг­нену в мій старенький, ще шкільний, спортивний костюм. Вона зривала жовті антонівки й клала їх у відро, причеплене на гаку до гілки. Стало сором­но, що мати не діждалася помочі і мою роботу ви­конувала стороння людина.

У хаті матері не було.

— Привіт, Ніно! А де мама?

— Добрий день! — знітилась, мабуть, від того, що в моєму костюмі. — Віра Матвіївна в погребі, квасять яблука.

Я зайшов у сарай. Ляда погреба відчинена — там горіла гасова лампа. На стіні колихалася чорна переламана тінь матері. По драбині спустився вниз. На мене пахнуло земляним духом, пріллю та діж­ками з-під квашенини. Мати, у фартусі, пов'язана білою косинкою, перебирала антонівки: більші ми­ла в ночвах, а з них перекладала в діжку, менші — в засік.