Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

— О, так рано! — здивувалася. — Чи забіг пере­кусити?

— Ні, додому. Чого це ти експлуатуєш Ніну?

— Вона сама визвалась допомогти.

— Коли б ти не розпочала, вона б не визва­лась, — дорікнув.

— Я не розпочинала. Випадково прохопилась, що вже пора... — мати не розуміла, чому мене дратувала допомога Ніни. — Якщо тобі неприємно, то я скажу їй.

— Нехай уже... — погодився, щоб не ображати ні матері, ані Ніни.

Я взяв порожнє відро і вибрався нагору. Аж примружився від яскравого сонця.

— Усе, Ніно, відпочивай.

— Я

не стомилась.

— Тоді йди до Віри Матвіївни.

— Я не можу... в погребі, — перестала рвати яб­лука і потупилась.

— Чому?

— Відтоді як маму... земля... яма... — сльози за­бриніли в її голосі.

Мені погріб нагадував війну, а їй — могилу. Ні­на продовжувала зривати антонівки і класти у від­ро. Я виліз вище й діставав яблука майже з верхо­віття. Ніна працювала мовчки, зосереджено, і мені теж не хотілося розмовляти. По її посмутнілому лиці нечутно ковзали світлі тіні, і здавалося, що вона похитувалась, наспівуючи якусь журливу без­словесну пісню. Ми швидко наповнили відра, і я заніс їх у погріб.

— Ще кілька відер — і досить, — сказала мати, сутулячись, наче могла головою зачепити стелю. — Ти завези Ніну додому.

— Гаразд, мамо.

— Чому ти не познайомиш її з Карпань? Вона ж її рідна бабуня, — зауважила мати.

— А це не зашкодить пам'яті Дубовенко?

— Ніна вже не дівчинка, Арсене. Горе робить людину дорослішою. І для Карпань велика ра­дість — об'явилася онука. Ти уявляєш?

Ніна досі нічого не відала про таємницю свого народження. Я не збирався про те її сповіщати, і Шепета поводилася так, ніби з найближчих людей у Ніни була тільки вона. Я розумів самотню жін­ку, що ні з ким не хотіла ділити своєї прихильнос­ті, може, й любові до дівчини, яку теж бавила і вважала рідною дитиною. Але скільки залишало­ся жити Карпанисі? Було б непростимо жорстоко з мого боку позбавити матір фронтовика на старості втішитись дочкою свого сина.

— Тільки спершу ти все розкажи Ніні, — ска­зав матері.

Антонівка зародила рясно: не минуло й півгоди­ни, як ми нарвали ще кілька відер яблук. Я зали­шився в погребі, а мати пішла до Ніни.

— Вилазь, Арсене, завезеш Ніну, — мати пере­рвала перебіг моїх думок, зазирнувши в погріб.

— Як вона там?

— Побачиш, — поспішно відвернулась.

Ніна, вже в учнівській формі і червоній кофті, з брунатним портфелем чекала коло мотоцикла, замислено погладжуючи сидіння, обшите сірою ов­чиною. Зачувши мої кроки, стрепенулась, підбігла до мене із широко розплющеними очима, в яких світились радість і здивування, наче їй відкрився незнаний світ.

— У мене є бабуся! Ви чуєте, бабуся?! — термо­сувала мене за руку. — Чого ви мовчали? Чого?

— Твоя мама...

— А тепер? Тепер?

Я не хотів їй казати про Шепету і залишив Ніну без відповіді, виводячи мотоцикл на вулицю.

— Боже, рідна бабуся! Може, я не раз бачила її і не знала?..

Вона трималася за ручку сидіння, а портфель під пахвою металевими ріжками впирався мені в бік і не давав думати про щось інше, окрім Ніни та зустрічі з Карпань. її реакція на розповідь матері

полегшила мою місію.

— Коли ми підемо до бабусі?

— Коли захочеш, — повернув голову і бородою торкнувся її губ.

— Сьогодні, зараз. Я тільки покладу портфель,— нетерпляче загуцала позаду.

Вона жила в Шепети, а в тій квартирі вже меш­кала інша жінка, що саме чергувала на блокпос­ту. Поки Ніна злазила з мотоцикла, я подумав, що варто захопити фотокартку з Карпаня, яку він по­дарував Дубовенко.

— Ніно, винеси батькову фотографію.

— А ви зайдіть, тітки нема вдома, — затрима­лась на порозі.

Фотографії з Карпаня і Дубовенко висіли поруч, над ліжком, і я здогадався, що то ліжко Ніни. Во­на зняла рамку, протерла скло рукавом, мить за­журено дивилась і подала мені. З другого боку рамку закривала диктова дощечка, пришпилена цвяшками.

Я відігнув гвіздки, вийняв дощечку. На звороті фото навскоси проступав напис хімічним олівцем: «Дорогій Ганнусі від Петра. Родиться син — назви Петром, дочка — Ніною. 15 жовтня 1944 року. Кар­пань».

— Батькова рука, — прошепотіла Ніна. — Ма­ти мені не казала... А чому Карпань, а не Дубо­венко?

Ось тобі й не дівчинка, згадав слова матері. Про що вони говорили?

— Дубовенко — дівоче прізвище матері, — пояс­нив їй.

— То я не на батьковому... — розгублено кліпа­ла віями.

— Яка різниця? Ти ж Петрівна. Ніна Петрівна.

— Ні, треба Карпань. Я скоро маю отримати па­спорт.

— Це вирішує суд.

— Нехай суд. Ви мені допоможете? Допоможе­те? — благально дивилась на мене.

Подумки зважив всі «за» і «проти» й дійшов ви­сновку, що є достатньо доказів, щоб їй носити прі­звище — Карпань.

— Допоможу, Ніно, — я сховав фотокартку до кишені. — Поїхали.

Я таки бовкнув дурницю. Мені теж на її місці хотілося б мати прізвище батька.

Ніна нарвала букет білих і рожевих хризантем.

Перед містком через Лебідку я пригальмував, щоб глянути на трьох беріз-сестер, під якими ба­гато літ покоївся батько.

— Журавлі! — гукнула Ніна.

— Де?

— Ген!..

У заплаві, серед татарського зілля, гордовито по­ходжали червонодзьобі птахи з чорними відзнака­ми. Їх зібралось багато, цілий табун, напевне, рих­тувались у вирій.

Ми в'їхали в село. Вулицею зустрічались коро­ви, які, зачувши рідне обійстя, мукали й підтюпцем бігли до воріт, хвірток.

— Дядьку-у-у!..

На ворині стояв хлопчик у військовому кашкеті й махав мені рукою. Костик! Він, провідник у мій перший приїзд до Березівки. Я посигналив йому, хлопчик зірвав кашкет із голови, закрутив ним у по­вітрі, аж на подвір'ї злякано закудкудакали кури. А на площі, порівнявшись з пам'ятником загиб­лим односельчанам, Ніна попросила мене зупини­тись. Зійшла з мотоцикла, розділила навпіл букет хризантем і простягла мені. Я пішов за нею до па­м'ятника, статуї скорботної матері, що, похилена, згорьована, стояла серед плакучих верб. Тут поховано мого батька і Петра Карпаня. Он іще лежали на плиті зів'ялі айстри та ружі, які ми поклали з матір'ю.