Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

За вікном не сутінки, а розпогоджена днина. Від чого цього разу застеріг мене Великошич? Невже справді кудись поїхала Оля?

— Мені ніхто не дзвонив?

— Ні.

Я не витримав і набрав телефон слідчого.

— Доброго ранку.

— Привіт, Арсене,— глухо відповів.

— Де Оля? — запитав без всілякого вступу.

Великошич пошелестів якимись паперами, зітх­нув і відповів:

— Поїхала.

— Куди? — знову закурликали журавлі.

— До батька.

— А хіба Шмигла вже?..

— Ні, він ще у нас. Приходь, пора тобі все роз­повісти.

Я нічого

не розумів.

— Замкни двері,— сказав, виходячи з-за стола.— Щоб нам ніхто не заважав.

Він почав ходити туди-сюди по кабінету, збираю­чись з думками, кидаючи на мене то зацікавлені, то співчутливі погляди. Я здогадувався, що вчора, відразу по приїзді з обшуку, він допитував Шмиг­ла і вже мав його зізнання. Але мені не хотілося їх читати, вірніше тримати в руках той папір, до яко­го торкався вбивця. Я не ображався на Великошича, що провадив слідство без мене. Все правильно з боку судочинства, бо я зацікавлена особа — син убитого, потерпілого. І щоб захист не мав ніякої зачіпки щодо упередженості, Сергій Антонович за­здалегідь усунув її.

Передусім мене цікавило, до якого батька поїха­ла Оля і хто їй Шмигло?

— Вибач, Арсене, що так з тобою повівся,— за­говорив.— Тепер розумієш, що інакше не міг. При­знатись, я не вірив у наслідки твого пошуку. Вісім­надцять років — строк чималий. Але ти розшукав...

— Завдяки вам,— вставив я,

—То дрібниця,— махнув рукою Великошич.— Саме ти натрапив на ниточку, яка вела до Шмигла.

— Я?!

— Авжеж,— скупо посміхнувся, не зупиняючись, міряючи кроками кабінет.— Але про неї трохи далі. Так от, коли тобі влаштували пастку на дорозі від полустанка, я замислився: від кого злочинець міг дізнатися про твій пошук? Куртій далеко, мати не зацікавлена комусь розповісти. І я подумав про Балюка, перед яким ти не крився.

— Роман Гнатович?!

— Обережно поспитав його, з ким мав розмову, і він сказав, що з Придибою.

— Ех!.. Адже Балюк колишній розвідник,— за­значив гірко.

— Учитель вірив Придибі, як собі. Він врятував йому життя. А Шмигло змикитив, що пахне смале­ним. Ну і попросив Хавару, ніби заради Олі, по­стежити за тобою і про все доповідати йому. І я за­цікавився Придибою. Послав запит у Харків, у тій області він народився, і почав чекати відповіді.

— Не попередив я Балюка, щоб мовчав.

— Він хотів тобі допомогти. Сподівався, що Придиба щось згадає цікаве. А тим часом ти повідомив мені найважливіше. Вгадай що? — Слідчий зупи­нився і лукаво поглядав на мене.

Я гарячково копирсався у пам'яті.

— Про буду на дорозі в Березівку? — запитав я невпевнено.

— Хм, була теж важливий факт. Ну-ну, поду­май,— відверто втішався з моєї скрути.

— Про бороду, яку носив колись Придиба?

— Борода — штрих. Здаєшся?

Мені було соромно визнати себе переможеним, але я досі не бачив тієї провідної нитки, яка б при­вела мене, без допомоги слідчого, до Шмигла.

— Здаюсь.

— Придиба — колишній гицель,— із задоволен­ням сказав Великошич.— Добував собі сировину для кушнірства.

— Який же зв'язок? — стенув я плечима.— Ги­цель.

— Прямий, Арсене. На щастя, ти не знав, що гиц­лі їздили підводами з будами, куди

садовили ви­ловлених собак. То який висновок, лейтенант За- гайгора?

Мені стало ще соромніше.

— Вік живи — вік учись,— промимрив я.

— А почув щось незрозуміле, розпитай до дріб­ниць,— повчально додав слідчий.— Я розшукав старожилів, і вони підтвердили, що Придиба до вій­ни і кілька місяців після визволення міста гицелював. Тепер моя підозра зміцніла, але прямих дока­зів ніяких. І тут будівельники у глинищі знаходять останки жінки,— слідчий підійшов до стола і здій­няв газету.— Впізнаєш?

Під нею лежали поруділі жіночі черевики, які ні­би впізнав Балюк. І я вирішив здивувати Сергія Антоновича.

— До вас приходив Роман Гнатович і сказав, що знав власницю цих черевиків.

— Гм, приходив,— посміхнувся Великошич. — Він справді їх бачив на одній жінці, навіть згадав, що на одному на підошві набито шкіряний косячок,— узяв правий черевик і показав мені.

Косячок був.

— Хто ж та жінка?

— Про неї теж далі,— пообіцяв слідчий — 3 роз­повіді Балюка про жінку я зрозумів, що маємо справу з неабияким спритником, до речі, необізна­ним з сучасною криміналістикою, що якоюсь мірою нам допомогло.

— Хто ж та жінка? — нетерпілося мені.

— Зараз,— Великошич розгорнув папку і вийняв пожовклий аркуш паперу.— Балюк наштовхнув ме­не на думку переглянути архів із матеріалами все­союзного розшуку. Й ось що я знайшов. Читай,— подав мені аркуш.

На ньому видруковано фотографію молодої гар­ної жінки з відкритим поглядом, з вінком товстих кіс, викладених калачиком, у сукні з трикутним ви­різом на грудях. Вона достоту копія тієї, яку зна­йшли за образом у Шмигла при обшуку... Сіванич Марта Йосипівна, вчителька, зникла в 1941 році з однорічною донькою Олею. Особливі прикмети: волосся біляве, ніс рівний, очі голубі, на передньому зубові золота коронка...

Раптом у мене майнув здогад.

— Вона — Олина мати?!

— Так.

— І Шмигло її...— у мене не повертався язик ви­мовити страшне слово.

— Так, Арсене.

— То він і не батько Олї?

— Ні. Марта з біженцями аж із Києва дійшла до нашого міста, і тут їй дав притулок Придиба, що жив самотньо,— продовжував розповідь Велико­шич.— Коли він підібрав у глинищі Балюка і при­віз додому, то сховав його в погребі. До Романа , Гнатовича часто навідувалась Марта, приносила їсти, робила перев'язки. Спускалася до нього по драбині, і вчитель завжди спершу бачив її череви­ки. Тому й запам'ятав. Іще Балюк помітив, шо вона і Сава різні. Вона й призналася йому, що Придиба не її чоловік. Словом, якось усе розповіла про себе,

— За що ж він її?

Зізнався, що після вбивства і пограбування Замрики в хліві розглядав коштовності, а тут нагодилась Марта і побачила їх,— слідчий налив з графина склянку води і спрагло випив.— Між ними виникла сварка. Придиба не відбрехався. Потім пу­стив чутку, що вона втекла з якимсь військовим. Але я забіг наперед,— Великошич потер переніс­ся.— Ага, знайшов цей розшук, прикмети збіглись із свідченням Балюка, та доказів чортма, щоб за­арештувати Придибу за вбивство Сіванич, не ка­жучи вже про трьох військових.