Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

— А де крісло?

— Вбудешся і побачиш.

— Мошняк є?

— У великій кімнаті.

—Котра зараз година?

— Сім хвилин на четверту.

Саме злодійський час, коли людина спить найміцніше. Шмигло мав досвід, знав, коли вибрати момент. Ми мовчали. Наче в глейкому мороці, я розпізнав ліжко, темні, неоковирні плями крісла, трюмо, портрети на стінах. Поруч біліло обличчя Великошича. За вікном шумів дощ.

— Здалеку йому йти? — кинув навідне запи­тання.

— Звідси далеченько його хата.

Сергій

Антонович до останньої хвилини не пові­домляв прізвища вбивці і хто він. Ну й не треба. Я його теж здивую, коли Шмигло опиниться тут. Конспіратор слідчий. Ретельно дотримувався свого плану. Я єхидно посміхнувся.

— Ти чого? — суворо прошепотів Великошич.

— Га?

— Чого смієшся, питаю? — гаряче дихнув мені у вухо.

Еге, так я тобі й скажу.

— Будь обережний, Арсене, з вбивцею жарти по­гані, — попередив.

Я обережний, далі нікуди: кожен м'яз напружив­ся до краю і прислухався до дзвону в голові, ми­моволі тамуючи дихання. Подумав, що Шмигло теж чекав з нетерпінням дощу і зараз радів негоді, пробираючись темними вулицями. Лише в цьому збігались наші почуття. Але дощ його занапастить, приспить пильність.

Думав, що через кілька днів наше невеличке міс­то дізнається про арешт Шмигла, непомітного за­лізничника, і різні чутки поширяться між людьми, обростаючи дивовижними вигадками, поки не від­будеться суд. А викриття вбивці, що вчинив злочин

вісімнадцять років тому, мабуть, набере розголосу і серед нашого брата. Не кажи гоп, поки не пере­скочиш, завважив, щоб не наврочити... Було б доб­ре, щоб мати кудись поїхала. Але куди, як скоро розпочнеться навчання у школі.

Нашорошував вуха. Лопотів дощ, і від слідчого пахло «Шипром». Не відав, скільки збігло часу, ма­буть, більше, ніж півгодини, а Шмигло не з'являв­ся. Я злякався, що може зовсім не прийти. Та ні, заспокоював себе, він уже відчув, що займається у нього під ногами земля. Мошняк для нього сві­док теж важливий.

— Іди за крісло, Арсене, — тихо мовив Велико­шич.

— Котра зараз година?

— П'ятдесят одна хвилина на четверту. Затям: поки не ввімкну світло — нічого не роби.

Я навшпиньки підійшов до крісла і присів за ви­сокою спинкою. Неподалік вимальовувалось у піть­мі широке ліжко. Вдало вибрав для мене місце слід­чий: близько до вікна, щоб на всяк випадок від­різати шлях злочинцю і мати змогу бачити всю кімнату.

Дивився на штору. Справді чи видалось, шо Ве­ликошич застережливо звів руку. Еге, звів. Я весь перетворився на слух. Промайнуло кілька хвилин, і я підсвідомо відчув, що хтось стояв, причаївшись, по той бік вікна. Я майже перестав дихати, а биття власного серця здавалося гучним, ніби тупання чобіт.

Тихо рипнули віконниці, і на темній шторі ледь засірів прямокутник. Усе ж надворі світліше, ніж у кімнаті. Потім скреготнув метал, і я здогадався, що то Шмигло зняв клямочку на кватирці. Дзвяк­нув шпінгалет.

Спритно «працював» мерзотник. У кімнату ввірвався шум дощу і дмухнуло вільгістю. Колихнулася штора, нечутно посунулась ліво­руч, немов занавіс у Будинку культури. У вікні, майже затуляючи його, щось чорніло незграбне, пелехате, не схоже на людську постать, а тим па­че — на щуплого Шмигла. Воно завмерло, прислу­хаючись, і, напевно, нишпорило очима по кімнаті.

Я дякував дощу, що лопотінням по листю заби­вав удари мого серця.

Нараз із тієї примари щось спало, і тепер у вік­ні, на тлі темно-синіх хмар, окреслилась постать, що стояла коліньми на підвіконні. Матово світи­лась пляма обличчя і дві менші, мабуть, руки. Шмигло обережно спустив ногу на підлогу, затим другу і завмер, напівзігнувшись, немов приготу­вався до стрибка.

Великошич не вмикав світло.

Нарешті Шмигло випрямився і видався мені (мо­же, від хвилювання) занадто рослим та огрядним. Він повільно, як інколи показують у кіно, рушив до ліжка. Лише тепер, коли, в кімнаті трохи прояс­ніло, я розгледів, що на ліжку хтось лежав, укри­тий ковдрою. Мабуть, хтось із наших хлопців.

Рука Шмигла шаснула під полу піджака, і в тем­ряві зблиснуло широке лезо не то сокирки, не то сікача. Я з острахом подумав про того, що під ков­дрою. А Великошич зволікав із світлом. Ну і вит­римка в нього і в того, що на ліжку! Шмигло вже поруч, зводив руку з лискучим лезом (а світла не­ма!), і я одним стрибком із засідки опинився на його спині, захоплюючи горло ліктем. Під правою рукою відчув жилаву шию і мускулисті плечі. Сві­тло!

— Руки, Шмигло! — владно пролунав наказ Великошича.

Шмигло, високий, у сірому піджаку, без кашкета, різко крутнувся на голос слідчого, і я злетів з нього під стіну. Він кинувся, скрегочучи зубами, на Великошича, замахуючись сокирою.

— Це не Шмигло! — крикнув я. — Не Шмигло!

Слідчий майстерно ухилився від удару і лівою зацідив напаснику в щелепу. Той змахнув руками і впав. Все відбулося миттєво.

— Шмигло, Арсене, саме Шмигло. Візьми сокир­ку, — спокійно сказав Великошич, оглядаючи кіс­точки пальців.

Шмигло лежав головою до мене, довгий і безжив­ний, світячи лисиною із кущиками сивого волосся. Ні, не Шмигло. Я зайшов збоку... і ледве не скрикнув. Мені стало млосно й недобре. Дивився, наче крізь сито.

— Візьми сокиру, — повторив слідчий і суворо додав: — І не розкисай. Не розкисай.

На підлозі лежав Придиба, Олин батько, Сава Архипович, мій майбутній тесть. Я підняв сокиру і насилу доплентався до крісла. Може, мені це вви­жалося чи снилось? Але ж ні, Сава Архипович. І Великошич жалісливо дивився на мене, опустивши руку з пістолетом. На ліжку ніхто не лежав, тіль­ки горбатилась ковдра.

— Клич понятих, — мовив до когось у вікно Сер­гій Антонович. — Вставай, Шмигло, досить приду­рюватись.