Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

Удома я довго дивився на свій відбиток у дзер­калі, сподіваючись помітити якісь зміни. Адже во­ни повинні з'явитись. Повинні! Але, крім настороги в очах, нічого не вгледів. Одначе намагався менше потрапляти матері на очі, бо, коли поглядала на мене, здавалося, що вона все знала, читала з мого обличчя. Отже, не треба відкладати одруження, по­при всілякі обставини, щоб в Олі не закралася пі­дозра щодо моєї підступності й нечесності. І мати легше переживе наслідки розслідування, коли по­руч із нею знаходитиметься Оля.

Я загорівся бажанням сповістити їй про своє рі­шення,

і мене зненацька вразила думка, що спіз­нився, бо не сказав про нього там, у її кімнаті, що доконче треба було сказати. Мені стало незручно і прикро за свою промашку. Часом не через те Оля не хотіла бачитися зі мною? Ох і невіглас! Це ж до якого висновку вона прийшла?

Я таки дочекався, коли мати вийшла з хати, і мерщій набрав номер телефону універмагу, попро­сив покликати Олю Придибу. Вона ж мені не за­боронила дзвонити.

— Алло, — ніби з сумом мовила.

— Здрастуй, Олю! Це я, Арсен.

— Здрастуй, любий!

— Ти на мене... ображаєшся?

Оля помовчала, і я відчув, що вона посміхнулась.

— Я на тебе не гніваюсь. Не думай про це. Ні про що не думай... Просто мені... треба прийти в себе... Ти розумієш мене?

— Звичайно.

— От і добре. Все буде гаразд. І люби мене. Лю­би!.. — Оля поклала трубку.

Я дивився у вікно, осмислював почуте. Мати на грядках рвала цибулю, кріп та петрушку. Прийти в себе... Так, поганий з мене знавець жіночої пси­хології. Нікудишній. Я стукнув себе кулаком по лобі й дурнувато засміявся. Мені мовби розвидні­лось. Подався з хати. На веранді стрів матір із пуч­ками городини. Заклопотана, вона все ж усміхну­лась і запитала:

— Ти помирився з Олею?

— А що?

— Бо ти якийсь... — уважно дивилась на мене, підшукуючи слова.

— Який? — ніздрі лоскотав запах кропу й пет­рушки.

— Святковий, і щось у тобі незвичне.

— Уже й незвичне, — буркнув, ідучи до паркану.

Постукував молотком, прибиваючи штахети, а

мати, ніби розгублена, стежила за мною. А може, вона плакала, та звіддалік я не бачив. Матері ін­коли плачуть ні з того ні з сього. А в Олі нікому плакати. Сава Архипович не зронить сльози. Він чоловік з характером. І мені стало сумно. Я хоч знав, що мій батько загинув, а Олю мати покинула.

За обідом мати допитливо поглядала на мене, але більше не заводила розмови про мій вигляд.

До сутінків працював коло паркану. Мене нест­римно вабило до Олі: бодай глянути на неї одним оком, побачити, яка вона. Аж смішно. Мріяв, наче в дитинстві, про шапку-невидимку і нишком з'яв­лявся в Олиній хаті, ставав у кутку й стежив за нею. А вона готувала вечерю, розмовляла з бать­ком, прибирала, опісля заходила в свою кімнату, сідала перед дзеркалом і розчісувала волосся. Я ніжно доторкався до нього, вона того не помічала, але чомусь тривожилась, мабуть, відчувала мою присутність. Вмикала голубий нічник і починала роздягатись.

Я рано ліг спати з думкою — що принесе завт­рашній день.

...Чомусь снилася давня материна розповідь, як вона їхала на возі, а їх наздоганяли знавіснілі пет­люрівці чи бандити і мій дід-коваль, якого я ніко­ли не бачив, стріляв по них з гвинтівки.

Шалено мчали, фиркаючи, коні, віз підстрибував на грудках, і я щосили тримався за люшню, щоб не впасти. Оглушливо гриміли постріли, і густа, мов смо­ла, темрява сповивала світ, і стугоніла земля під копитами. Віз підскочив, і я таки не втримався — брикнув на дорогу в пухкий порох, і воза як не бу­ло— розтанув, зник у пітьмі. Я намагався погука­ти діда, але тільки безголосо роззявляв рота, наче риба на березі, і ніяк не' міг відірвати ноги від шля­ху. Мене охопив невимовний жах. Я вмирав од жаху, із застиглим криком у грудях, коли зненаць­ка долинув мелодійний передзвін бубонців. Він не вмовкав ні на хвилину, і страх поволі випускав ме­не із смертельних лабет. Бубонці, бубонці...

Я прокинувся. Калатало серце. Настирливо дзво­нив телефон, розтинаючи нічну тишу кімнати. Нав­помацки налапав трубку.

— Алло.

— Арсене, давай до Мошняк. Без мотоцикла. Бігом! — наказав Великошич.

— А... а хіба йде дощ? — промимрив розгублено.

— Дощ! Дощ!.. Прочумайся. Тричі стукни у вікно спальні Мошняк.

Справді, за вікном лив дощ. Залишки сну розта­нули вмить. Швидко вдягнувся і скрадливо, щоб не розбудити матір, ступив до коридора. Зрадницьки шелестів плащ.

— Арсене, це тобі дзвонили? — свіжо пролунав за дверима голос матері, наче вона й не спала.

— Так.

— Господи, в таку погоду, — зітхнула.

Погода була чудова. Я славив дощ. Час розпла­ти настав.

Гучно відлунювали мої кроки на вулиці. Біг, не вибираючи дороги, просто по калюжах, щоб устиг­нути і випередити Шмигла, який, мабуть, уже ви­рушив до Мошняк. Біг безлюдними вулицями, гу­паючи чобітьми, І серце вискакувало з грудей. Аби не припинився дощ. Хай би періщив до ранку. До ранку!.. А Шмигло хотів продати мені грушки. Грушки вбивці батька. Все, кінець, крапка на роз­слідуванні!

Біг, не натягуючи ворока, краплі сікли мені об­личчя, змили голову, наче під душем, прохолодні цівки текли за комір сорочки, по спині й грудях. Іди, йди, дощику, зварю тобі борщику. Кому ка­ша, кому борщ... Невже сьогодні злочинець потра­пить у наші руки? Невже?..

Аж перед хвірткою Мошняк перейшов на крок. Набрав повні легені повітря, щоб вирівняти ди­хання. На подвір'ї тьмяно полискувало мокре лис­тя на густих кущах рай-дерева. Будинок таємниче мовчазний і непривітний. Крізь зачинені голубі ві­конниці не пробивалося світло. Цікаво, чи впізна­ли мене наші, що десь тут сиділи у засідці? Коли б не сприйняли за Шмигла. Та, напевне, Велико­шич їх попередив. Хвилюючись, тричі постукав у віконницю спальні.

— Іди до дверей, — глухо, мов із-під землі, по­чувся його голос. Відчинив переді мною двері. — Роздягайся, — сказав пошепки. — Ми стежимо за ним.

— Прийде? — я скинув плащ.

— Обов'язково, — впевнено відповів Сергій Ан­тонович.

Він узяв мене за руку, ще не призвичаєного до темряви, і повів за собою, вільно орієнтуючись, ні­би в себе вдома. Ми перетнули велику кімнату (здогадався по половику під ногами) і зупинились.

— Ти сховаєшся за кріслом, а я тут, за шторою.