Без дозволу на розслідування

Тимчук Віктор

— Хай вийде Арсен, — раптом сказав Придиба- Шмигло, не встаючи.

— Ну! — вимогливо наказав слідчий.

Він ворухнувся і сів, блідий, з опущеною голо­вою. З розсіченої щелепи текла кров.

— Це, Арсене, не Придиба, а Шмигло Терентій Демидович. Він убив...

— Забери його звідси! Забери!.. — заволав не­самовито Шмигло, зіскулившись, міцно стискаючи кулаки,

Ні, мені не ввижалось і не снилось. І не могло бути ніякої помилки. Я відчув у своєму єстві гли­боку порожнечу, цілковите спустошення. Тільки в голові вистукувало, ніби молоточком, два слова: він

убив, він убив!..

— Тримай, — Великошич подав мені свій ТТ. — Я відчиню двері для понятих.

Він убив.

Рукоятка пістолета зберігала тепло долоні слід­чого.

Він убив.

Чорне вічко ствола на рівні грудей Шмигла.

Він убив.

І запобіжник здійнято.

Він убив.

Палець звично ліг на спусковий гачок.

Він убив.

Ось так, легенько натиснути...

— Убий мене, — одним видихом проказав Шми­гло, вп'явшись у мене знетямленими очима. — Убий!.. Заради Олі, чуєш?

Ось так, легенько натиснути і за батька, Карпаня, Дубовенко...

— Убий, Арсене, — бліде обличчя Шмигла спот­ворилось гримасою болю, відчаю і муки. — Убий!.. Оля...

Я бачив перед собою живого мерця, що сам себе катував, і відвів палець од спускового гачка. Охо­пила відраза й байдужість. Увійшов Великошич і ніби з докором глянув на мене. Кімната наповни­лася людьми і нашими працівниками. Все навколо діялось мов поза моєю увагою, і мене ніхто не чі­пав. Я сидів, наче в заціпенінні. У вікні сіріло — розвиднялось. Коли завели до кімнати Мошняк, ве­личаву в своєму строкатому халаті, вона сплеснула в долоні і вигукнула:

— Та це ж Придиба!

— Ви його знаєте?

— Авжеж. Колись перестеляв нам підлогу.

— Коли?

— Давно, десь у сорок шостому чи сьомому році.

Коли покінчили з формальностями, передбачени­ми слідством і законом, ми поїхали у відділ. У ма­шині Великошич міцно, підбадьорливо стис мені лікоть.

У нашому будинку, незважаючи на ранні годи­ни, панувало пожвавлення: нас зустріли прокурор і начальник відділу, вітали з удачею. Я сприймав поздоровлення і метушню, ніби стороння людина, і часто ловив на собі стривожені погляди Сергія Антоновича.

Непомітно залишив приймальню і подався у свій кабінет. Уже не треба вмикати світло. Підійшов, до вікна. В дворі, за вишнями, тьмяно жаріла лам­почка в камері попереднього ув'язнення. Там си­дів При... Шмигло. І лише тут, у тиші, я зрозумів, чому Великошич без всілякого пояснення усунув мене від розслідування. Він передбачив мої душев­ні муки й фахову безпорадність. Пожалів мене й Олю. Тепер з усіх тих переживань та потрясінь ви­пливало гостре й болюче: а шо буде з нами? Як сприйме все це Оля? Рідний батько — вбивця. А він же її вибавив, виняньчив, пестив, вона йому варила їсти і прала, цілувала, жила під одним да­хом. Вона — і вбивця мого батька. Яке дике, ней­мовірне поєднання.

У мені наче щось надломилось, дало тріщину, і вона побігла далі у глибину. Серце наче роз­половинилось, невигойно ятрилось. Стало чогось шкода до сліз, до ридання, до відчайдушного кри­ку. Я опустився за стіл й обхопив голову руками. Що станеться з нашою любов'ю?

З'явився Великошич, рішучий, збуджений.

—

Шмигло не хоче зізнаватись, — сказав.

— А хто такий Шмигло?

— Про це — потім. Поїхали на обшук.

— Куди?

— До нього додому, — і багатозначно додав: — Уже дев'ята година.

О цій порі Оля вже на роботі.

Я звівся. Слідчий поклав мені руку на плече й співчутливо запитав:

— Як тобі?

— Нормально.

Дощ не вщухав. Великошич наказав мені сісти з водієм, а сам із Шмиглом та старшиною Драчуком розташувались позаду. Мені здавалось, що від­чуваю на потилиці гаряче дихання вбивці. У люс­терку, куди я поглядав вряди-годи, відбивався довгий, із склеротичними прожилками ніс Шмигла, міцно стулені сині губи, сива щетина і біла наклей­ка на щелепі. Його очей я не бачив.

Ми швидко дісталися місця. На безлюдній вули­ці чапіла одинока згорблена постать. Баба Фросина. Помітивши нас, заспішила по калюжах до зе­лених воріт, розмахуючи латаним кошиком. Утупи­лась у Шмигла колючими очима і засміялась, ти­каючи в нього скарлюченим пальцем.

— Собаки, там собаки. Гав, гав!.. Ти їх пожер, собачок? — белькотала. — А вони вас не покусали?

— Ні, бабцю, не вкусили, — відказав Велико­шич. — Драчук, запросіть понятих.

Я нерішуче ступив на подвір'я, кинув погляд на вікна.

— Оля на роботі, я дзвонив, — тихо зауважив слідчий.

Відімкнув двері на ґанок, і ми ввійшли до хати, у велику кімнату, обставлену зі смаком, з кришталевою люстрою, із килимом на підлозі та на стіні за диваном.

— Сідайте, Шмигло, — кивнув слідчий на сті­лець. — То не скажете, де сховані коштовності?

— У мене нічого нема, крім Олиних прикрас,— буркнув.

— Дарма, Шмигло, не признаєтесь.

Ми чекали понятих. Одганяв від себе думку, що доведеться робити обшук і в Олиній кімнаті, в тій кімнаті... Ні, вирішив, туди не зайду і Сергій Ан­тонович не примусить. Я вже сприймав усе, що тра­пилось, без відчуття спустошення і порожнечі, ли­ше в грудях ніби покоїлась велика брила, яка то підступала до горла, то осідала й давко щеміла. Що ж, я домігся того, чого прагнув: спочатку від­шукати батькові сліди, а потім викрити вбивцю. Я міг святкувати перемогу, радіти з помсти, з тор­жества справедливості і закону. Проте почуття святковості не було. Натомість — тоскне, незрозу­міле очікування якоїсь неминучої втрати.

У будинку ми нічого не знайшли, окрім Олиних прикрас та фотографії молодої жінки за образом у кімнаті, де спав Шмигло. На горищі, в підвалі, в сараї, в погребах — теж нічого. Я бачив занепо­коєння Великошича. Шмигло кривив губи в злов­тішній посмішці. Залишалося перекопати город і обійстя. Мені не вірилось, щоб коштовності були сховані далеко. Такі речі повинні лежати завжди напохваті, але в надійному і потайному місці.

Слідчий, пригнічений та посмутнілий, замикав двері. Я востаннє поглянув на хату. На причілках і обабіч ґанку з ринв у діжки дзюркотіла дощова вода. Шибки вікон мокрі, всіяні краплинами, ніби в сльозах. Пасмурна сльотава погода ще дужче за­гострювала нашу невдачу з обшуком. Ми рушили до хвіртки. Я оглянувся.