Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
хоч, звісно, змиримося з тим,
що певні зміни будуть з ним,
бо прогресує організм,
як попаде в той механізм...
Поволі шестерні кружляють,
зубці скрегочуть і щипають,
ножі — січуть, а ми туди
вкидаєм ягоди й меди,
ще й дрібку спецій, після чого
кип’ятимо хлопчину того
з хвилинку, доки вся гидота
назавжди щезне з його рота.
І ось — готово! Час настав!
Але й чудовий хлопчик став!
Недавно всі ним
кляли, цурались і плювали,
і раптом йолоп цей поганий
став нам солодкий і жаданий!
Бо хто ж, у кого все в порядку,
не любить ягідну помадку!..
— Я ж казав, що вони люблять співи! — вигукнув містер Вонка. — Правда, вони чудоі? Правда, чарівні? Але не вірте жодному їхньому слову. Це все вигадки й нісенітниці!
— Дідуню, правда ж, умпа-лумпи жартують? — запитав Чарлі.
— Авжеж, правда, — відповів дідунь Джо. — Просто жартують. Принаймні, я сподіваюся, що жартують. А ти як думаєш?
— Рушаймо далі! — гукнув містер Вонка. — Швиденько! Усі за мною в наступний цех! І не переживайте за Авґустуса Ґлупа. Він вийде сухим з води. Так завжди буває. Продовжимо нашу подорож по річці! А ось і човен! Дивіться!
Над теплою шоколадною рікою здіймався густий серпанок, і з цього серпанку раптом виплив дивовижний рожевий човен. Це був великий весловий човен з високим носом і високою кормою (як у стародавніх вікінгів), і був він такий сяючий, іскристий і сліпучо-рожевий, ніби його виготовили з яскравого рожевого скла. З обох облавків стриміло багато весел і, коли човен наблизився, то всі, хто стояв на березі, побачили, що за веслами сидять безліч умпа-лумпів — може, з десяток за кожним веслом.
— Це моя особиста яхта! — повідомив містер Вонка, сяючи від задоволення. — Я її видовбав з величезної карамельки! Яка ж вона чудова! Подивіться, як розтинає хвилі!
Сліпучо-рожевий карамельний човен м’яко пристав до берега. Сотня умпа-лумпів сперлася на весла й розглядала гостей. Зненацька всі вони вибухли пронизливим реготом.
— Що такого смішного? — здивувалася Віолета Бореґард.
— Та не звертайте на них уваги! — вигукнув містер Вонка. — Вони завжди сміються! Їх смішить усе на світі. Стрибайте в човен! Хутенько!
Щойно всі безпечно розмістилися в човні, як умпа-лумпи відштовхнули його від берега й налягли на весла.
— Гей, там! Майк Тіві! — крикнув містер Вонка. — Не лижи човна язиком! Він стане липкий!
— Татку, — заявила Верука Солт, — я хочу такого човна! Купи мені точнісінько такого самого великого рожевого карамельного човна, як у містера Вонки! І ще я хочу багато умпа-лумпів, щоб вони мені веслували, і хочу шоколадну
— Вона хоче добрячих ляпанців нижче спини, — прошепотів на вухо Чарлі дідунь Джо.
Старенький сидів на кормі, а малий Чарлі Бакет поруч з ним. Чарлі міцно тримав дідуня за стару кістляву руку. Він аж кипів від хвилювання. Усе побачене було таке чудернацьке — шоколадна річка, водоспад, велетенські смоктальні труби, цукрові галявини, умпа-лумпи, дивовижний рожевий човен і, насамперед, сам містер Віллі Вонка!
Хлопець і подумати не міг, що попереду на них можуть чекати ще якісь чудасії. Куди вони пливуть? Що мають побачити? І що буде в наступному цеху?
— Правда, дивовижно? — усміхнувся до Чарлі дідунь Джо. Чарлі кивнув головою і всміхнувся старому у відповідь.
Раптом містер Вонка, що сидів навпроти Чарлі, понишпорив на дні човна, знайшов великого кухля, занурив у річку й зачерпнув шоколаду.
— Випий, — простяг він кухля Чарлі, — тобі піде на користь. Щоб не померти з голоду.
Потім містер Вонка наповнив ще одного кухля й подав дідуневі Джо.
— Ви теж, — сказав він, — бо щось ви дуже схожі на скелета. Що таке? Останнім часом удома нічого було їсти?
— Та так, ненадто, — знітився дідунь Джо. Чарлі приклав кухля до вуст і, коли густий теплий шоколад потік у порожній живіт, усе його тіло аж затремтіло від задоволення, наповнюючись неймовірним щастям.
— Ну що, добре? — запитав містер Вонка.
— Ой, як чудово! — простогнав Чарлі.
— Смачнішого шоколаду не куштував ніколи! — заплямкав дідунь Джо.
— Це тому, що його змішували у водоспаді, — пояснив містер Вонка.
Човен линув за течією. Річка вужчала. По-переду був якийсь темний тунель — великий круглий, схожий на величезну трубу — і річка текла прямісінько в цей тунель. І човен теж несло туди!
— Веслуйте! — крикнув містер Вонка, зіскочивши на ноги й розмахуючи тростиною. — Повний вперед!
Умпа-лумпи завеслували ще швидше, човен влетів у темний, аж чорний тунель, а пасажири злякано залементували.
— А вони бачать, куди пливуть? — верещала в темряві Віолета Бореґард.
— Ніхто не знає, куди вони пливуть! — зареготав містер Вонка.
— Ні, ніхто із вас не знає,
де маршрут наш пролягає,
де ця річка завертає
й хто на весла налягає!
Світла жодного немає,
небезпека наростає,
жах серденька наші крає —
що на нас усіх чекає?
Човен мчить, не сповільняє...
— У нього не всі дома! — заволав чийсь переляканий батько, і ось уже крики батьків і матерів злилися в один хор жаху. — Він божевільний! — кричали вони.
— Навіжений!
— Псих!
— Очманілий!
— Ненормальний!
— Придуркуватий!
— Безголовий!
— Причмелений!
— Скажений!
— Шизонутий!
— Пришиблений!
— Дебільний!
— Ні, він не такий! — заперечив дідунь Джо.