Чарлі і шоколадна фабрика
Шрифт:
— Мама каже правду! — заволав пан Бореґард. — Твій ніс став фіолетовий!
— Як це? — перепитала Віолета, не припиняючи жувати.
— І щоки! — лементувала пані Бореґард. — Щоки теж чорніють! І підборіддя! Усе обличчя стало чорно-синє!
— Негайно виплюнь жуйку! — наказав пан Бореґард.
— Пожалійте нас! Рятуйте! — кричала пані Бореґард. — Дівчинка все чорніє й синіє! Навіть волосся змінює колір! Віолето, ти стаєш фіолетова! Що з тобою діється?
— Я ж казав, що жуйка ще недороблена, — зітхнув містер Вонка, скрушно похитуючи
— Воно й видно! — верещала пані Бореґард. — Подивіться на мою дівчинку!
Усі дивилися на Віолету. Яке ж то було жахливе видовисько! Її лице, руки, ноги, шия — власне кажучи, все тіло, вся шкіра, а заодно й копиця кучерявого волосся стали сліпучо-фіолетово-чорні — як чорничний сік!
— Завжди щось не так, коли доходить до десерту, — зітхнув містер Вонка. — Це через чорничний пиріг. Але з часом я все відрегулюю, от побачите.
— Віолето, — закричала пані Бореґард, — ти пухнеш!
— Мене нудить, — пожалілася Віолета.
— Ти роздуваєшся! — знову крикнула пані Бореґард.
— Мені дуже погано! — застогнала Віолета.
— Ще б пак! — сказав пан Бореґард.
— Господи, дитинко! — пропищала пані Бореґард. — Ти надимаєшся, як повітряна куля!
— Як чорниця, — уточнив містер Вонка.
— Кличте лікаря! — крикнув пан Бореґард.
— Проткніть її шпилькою! — підказав чийсь батько.
— Рятуйте її! — заламувала руки пані Бореґард.
Та врятувати Віолету було годі. Її тіло роздималося й змінювало форму з такою швидкістю, що вже за хвилину перетворилося на величезну круглу темно-синю кулю — власне, на велетенську ягоду чорниці, — а від самої Віолети Бореґард лишилося тільки по парі крихітних ніжок та ручок, що стирчали з величезної круглої ягоди, та ще малесенька голівка нагорі.
— Це завжди так, — зітхнув містер Вонка. — Я вже двадцять разів випробовував цю жуйку в тестувальній залі на умпа-лумпах, і вони всі двадцятеро перетворилися на чорниці. Це мене так дратує. Не збагну, чому воно так.
— Я не хочу мати чорницю замість дочки! — закричала пані Бореґард. — Негайно зробіть її такою, як була!
Містер Вонка клацнув пальцями, і біля нього миттю з’явилося десятеро умпа-лумпів.
— Закотіть панночку Бореґард у човен, — звелів він їм, — і везіть у сокочавильний цех.
— Сокочавильний цех? — сахнулася пані Бореґард. — Що з нею там робитимуть?
— Чавитимуть, — відказав містер Вонка. — Треба негайно вичавити з неї сік. А потім побачимо... Та не журіться, шановна пані Бореґард. Ми її відрегулюємо, хоч би там що. Мені такприкро, чесне слово...
Десятеро умпа-лумпів уже котили величезну ягоду чорниці через усю залу винаходів до дверей, що виходили на шоколадну річку, де на них чекав човен.
Пан і пані Бореґард побігли за ними. Інші гості, разом з малим Чарлі Бакетом та дідунем Джо, стояли непорушно й дивилися.
— Чуєте, — зашепотів Чарлі, — чуєте, дідуню! Умпа-лумпи в човні
До зали долинув спів стоголосого хору:
— Усі ми, любі друзі, згодні,
що гіршого нема сьогодні,
ніж бачити дурну дивачку,
яка весь час жує жувачку.
(Таку ганебно звичку мати —
вже краще в носі колупати).
Ці жуйки горе вам несуть —
пустопорожня їхня суть.
В халепу влип, на нашу думку,
той, хто жує жувальну гумку.
Вам, може, оповісти знов
про бідну панну Біґелов,
яка цілісінькими днями
жувала жуйку до безтями?
Жувала в ванні і в аптеці,
в метро, в таксі, на дискотеці,
жувала в церкві і в кіно —
такого світ не знав давно!
Якщо було їй жуйки мало,
вона лінолеум жувала.
Жувала віники і гроші,
і навіть вухо листоноші.
Жувала туфлі і панчохи...
В одного хлопця носа трохи
не віджувала... Й ось халепа —
у неї виросла щелепа,
а з нею й зуби, що стирчали,
неначе в два ряди кинджали!
Роками так вона жувала
щодня сто жуйок, і не знала,
що прийде день, настане час,
коли закінчиться все враз.
Ось спатки панночка лягає
журнальчик перед сном читає,
і жуйка в роті люба-мила,
й зубочки, як у крокодила.
Під північ жуйку відкладає
і вже немовби засинає.
Та що за диво! Панна спить,
а щелепи її й на мить
свого жування не спиняють,
хоч жуйки в роті вже не мають.
Жували так безперестанку
аж до самісінького ранку.
Було маркотно й підозріло
як в темряві щось гуркотіло,
коли її великий рот
гримів, як тракторний завод!
Усе гучніше: «трах-тарах».
О, як спинити весь цей жах!
Зубиська наче показились,
на все на світі розізлились
і панночці, що мирно спала,
пів’язика відшматували.
Тож панна Біґелов німа
відтоді стала і сумна,
і далі все життя жила
в брудній лікарні край села.
Тому урятувати варт
нам Віолету Бореґард,
щоби вона так не страждала.
Не пізно ще. Та часу мало.
Повинна вижити вона,
хоча й гарантії нема.
— Оце таке, — зітхнув містер Віллі Вонка, — бракує вже двох неслухняних діток. Залишилося троє чемних. Краще ходімо з цієї зали, щоб не втратити ще когось!
— Містере Вонко, — стурбовано поцікавився Чарлі Бакет, — а чи стане Віолета Бореґард хоч колись нормальною, чи так назавжди й залишиться чорницею?