Час жити і Час помирати
Шрифт:
– Дурниці. Райке поранило, і його евакуювали в тил. Нам потім сказали.
– І все-таки це Райке.
– Звільніть йому голову.
Гребер і Гіршман відгрібали далі.
– Обережно! – гукнув Мюкке. – Не зачепіть голови.
Нарешті з-під снігу з’явилося обличчя. Воно було мокре, в очницях ще лежав сніг, і це справляло дивне враження; здавалося, скульптор не доліпив маску, залишивши її сліпою. Між посинілими губами блищав золотий зуб.
– Я його не впізнаю, – сказав
– А має бути він. Серед офіцерів, крім нього, втрат у нас не було.
– Витріть йому очі.
Якусь мить Гребер вагався. Потім обережно змів сніг рукавицею.
– Так, це він, – мовив тихо.
Мюкке захвилювався. Тепер він сам перейняв на себе командування. Коли йдеться про офіцера, вирішив він, командувати має старший чином.
– Підніміть його! Гіршман і Зауер візьмуть за ноги, Штайнбреннер і Бернінг – за руки. Гребере, обережніше з головою. Нумо, всі разом – раз, два!
Тіло трохи подалося.
– Ану, ще разок! Дружніше!
Труп знову трохи подався. Із снігової ями, коли туди проникло повітря, долинуло глухе зітхання.
– Пане фельдфебель, нога відпадає! – гукнув Гіршман.
Це був лише чобіт. Він наполовину зсунувся. Від талої води ноги в чоботях погнили і м’ясо розповзлося.
– Опустіть на землю! – закричав Мюкке.
Та було вже пізно. Тіло випорснуло, і чобіт залишився у Гіршмана в руках.
– Там хоч нога є? – спитав Іммерман.
– Поставте чобіт збоку й розгрібайте далі, – гримнув Мюкке на Гіршмана. – Хто б міг подумати, що тіло вже розклалося зовсім? А ви, Іммермане, помовчте. Майте повагу до смерті!
Іммерман здивовано поглянув на Мюкке, але нічого не сказав. Через кілька хвилин усе тіло відгребли від снігу. У мокрому мундирі знайшли гаманець із документами. Літери порозпливались, але дещо можна було розібрати. Гребер не помилився: це був лейтенант Райке, той самий, що восени командував взводом у їхній роті.
– Треба негайно доповісти, – сказав Мюкке. – Залишайтеся тут! Я одразу ж повернусь!
Він подався до хати, де жив командир роти. Це була єдина більш-менш придатна для житла будівля. До революції вона, очевидно, належала попові. Рае сидів у світлиці. Мюкке з ненавистю подивився на широку російську піч, у якій палахкотів вогонь. На припічку спала лейтенантова вівчарка. Мюкке доповів, і Рае вийшов із ним на вулицю.
Зупинившись біля мертвого тіла, Рае хвилину мовчки дивився на нього.
– Закрийте йому очі, – мовив нарешті.
– Неможливо, пане лейтенант, – відповів Гребер. – Повіки надто розм’якли, можуть одірватися.
Рае перевів погляд на розбиту церкву.
– Перенесіть його поки що туди. Домовина знайдеться?
– Домовини довелося покинути, –
Штайнбреннер зареготав. Рае не сміявся.
– А можна зробити домовину?
– Швидко її не зробиш, пане лейтенант, – відповів Гребер. – А тіло вже зовсім розклалося. Та й навряд щоб у селі знайшовся підходящий матеріал.
Рае кивнув.
– Загорніть його в плащ-намет. Отак у ньому й поховаємо. Викопайте могилу і збийте хреста.
Гребер, Зауер, Іммерман і Бернінг понесли мішкувате тіло до церкви. Гіршман, обережно ступаючи позаду, ніс чобіт, з якого виглядали рештки ноги.
– Фельдфебелю Мюкке! – гукнув Рае.
– Я, пане лейтенант!
– Сьогодні сюди пришлють чотирьох російських партизанів. Завтра на світанку їх треба розстріляти. Доручено нашій роті. Підберіть добровольців у своєму взводі. Інакше людей визначать у ротній канцелярії.
– Слухаюсь, пане лейтенант!
– Одному Господу відомо, чому робити це мусимо саме ми! Але в цьому шарварку…
– Я йду добровільно, – вихопився Штайнбреннер.
– Гаразд.
Обличчя Рае залишилося непорушним. Немов на ходулях, він подибав прочищеною стежкою до хати.
«Пішов до своєї печі, – подумав Мюкке. – Ганчірка! Що ж тут такого – розстріляти кількох партизанів! Наче вони не розстрілюють наших товаришів сотнями!»
– Якщо росіян приведуть вчасно, хай вони заразом викопають могилу і для Райке, – сказав Штайнбреннер. – Нам не доведеться місити грязюку. Ви як гадаєте, пане фельдфебель?
– Про мене!
На душі в Мюкке було гидко. «Теж мені вчитель знайшовся, – думав він. – Худющий, довготелесий, просто жердина в рогових окулярах. Ще з минулої війни лейтенант! Жодного просування по службі. Хоробрий? Гаразд! А хто не був хоробрим? Немає в нього фюрерського гарту!»
– Якої ви думки про Рае? – запитав він Штайнбреннера.
Той здивовано поглянув на нього:
– Адже він наш ротний командир, чи не так?
– Звичайно. А взагалі?
– Взагалі? Що – взагалі?
– Нічого, – невдоволено буркнув Мюкке.
– Глибше не треба? – запитав найстаріший із росіян, йому було років сімдесят, він мав брудну білу бороду, сині-сині очі, розмовляв ламаною німецькою мовою.
– Заткни пельку і чекай, доки тебе спитають, – гримнув Штайнбреннер. Він помітно повеселішав, його очі стежили за жінкою, що була серед партизанів. Вона була молода й здорова.
– Треба глибше, – сказав Гребер. Разом із Штайнбреннером та Зауером він наглядав за полоненими.