Час жити і Час помирати
Шрифт:
Мюкке уважно оглядав інших. Побачивши в жінки хутряні рукавиці, звелів покласти їх поряд з чобітьми. Червона кофта теж привернула його увагу. Вона була міцна й добротна. Штайнбреннер нишком посміювався, але Мюкке так і не наказав жінці роздягнутися. Чи то остерігався Рае, який міг усе бачити з вікна, чи то не знав, що йому з тією кофтою робити потім. Він одійшов убік.
Жінка щось швидко заговорила російською мовою.
– Запитайте, що вона хоче, – сказав лейтенант Мюллер. Він був блідий. Він уперше брав участь у страті.
Мюкке перепитав старого росіянина.
– Вона нічого
– Що? – крикнув Мюллер, нічого не зрозумівши.
– Вона проклинає вас, – повторив старий голосніше. – Вона проклинає вас і всіх німців, які ходять по російській землі. Вона проклинає ваших дітей! Вона мріє про той день, коли її діти розстріляють ваших дітей, як зараз ви розстрілюєте нас.
– Ну й гадюка! – Мюкке оторопіло втупився в жінку.
– У неї двоє дітей, – сказав дід. – І в мене три сини.
– Досить, Мюкке! – нервово гукнув Мюллер. – Ми ж не пастори!
Відділення стало струнко. Гребер стиснув у руці гвинтівку. Він знову скинув рукавиці. Сталь обпікала пальці холодом. Поруч стояв Гіршман. Він завмер і весь аж пожовтів. Гребер вирішив стріляти в росіянина, що стояв ліворуч. Раніше, коли його призначали в таку команду, він стріляв у повітря, але тепер уже давно цього не робив. Адже людям, яких розстрілювали, це не допомагало. Інші чинили так само, і часом мало не всі навмисне не влучали в ціль. Тоді процедура повторювалась, і таким чином полонених страчували двічі. Щоправда, був випадок, коли жінка, яку не вбили одразу, кинулась на коліна і слізно дякувала їм за подаровані кілька хвилин життя. Він не любив згадувати про ту жінку. Але таке більше й не повторювалось.
– На приціл!
Крізь проріз Гребер бачив росіянина. Це був той самий старий з бородою і синіми очима. Мушка розділяла його обличчя навпіл. Гребер прицілився нижче; останнього разу він комусь зніс пострілом підборіддя. У груди стріляти надійніше. Він помітив, що Гіршман занадто підняв цівку і стрілятиме вище полонених.
– Мюкке стежить! Візьми нижче. Ліворуч! – пробурмотів він.
Гіршман послухався.
– Вогонь! – пролунала команда.
Росіянин немовби став навшпиньки, збираючись ступити до Гребера. Потім вигнувся, наче відображення в кривому дзеркалі ярмаркового балагана, і впав навзнак. З ями стирчали його ноги. Інших двоє попадали одночасно, там, де стояли. Той, що без чобіт, в останню мить підняв руки, щоб затулити обличчя. Одна його рука повисла на сухожиллі, наче ганчірка. Росіянам не скручували рук і не зав’язували очей. Про це просто забули.
Жінка впала долілиць. Вона була ще жива. Спершись на лікоть і підвівши голову, дивилася на солдатів. На обличчі Штайнбреннера відбилося задоволення. Крім нього, в неї ніхто не цілився.
З могили почувся голос старого, потім стало тихо. Тільки жінка все ще лежала, спираючись на лікті. Повернувши до солдатів своє вилицювате обличчя, вона щось прохрипіла. Старий росіянин був мертвий, і ніхто вже не міг перекласти, що вона каже. Вона лежала, спираючись на лікті, неначе велика строката жаба, що не може зрушити з місця, і хрипіла, не відводячи погляду. Здавалося, жінка не бачить, як збоку до неї підходить роздратований її хрипінням Мюкке. Вона все хрипіла й хрипіла,
– Нікчемні стрільці, – гаркнув Мюкке. – Цілитись не вмієте!
– Це Гіршман, пане лейтенант, – доповів Штайнбреннер.
– Ні, не Гіршман, – заперечив Гребер.
– Тихо! – крикнув Мюкке. – Вас не питають! – Він поглянув на Мюллера. Той стояв страшенно блідий, заціпенілий.
Мюкке нахилився, щоб оглянути інших росіян. Приклавши пістолет до вуха одного з молодших, вистрілив. Голова сіпнулася і знову впала. Мюкке заховав пістолета й подивився на свою руку. Потім дістав носовичка й перев’язав рану.
– Помажте йодом, – порадив Мюллер. – Де фельдшер?
– У третій хаті праворуч, пане лейтенант!
– Негайно йдіть туди!
Мюкке пішов. Мюллер подивився на розстріляних. Жінка лежала, розпластавшись на мокрій землі.
– Покладіть її в яму й закопайте, – звелів солдатам. Він раптом розлютився, сам не знаючи чого.
2
Уночі гуркіт за горизонтом подужчав. Небо почервоніло, а спалахи гарматних пострілів стали чіткішими. Десять днів тому полк відвели з фронту на відпочинок. Але росіяни наближались. Фронт пересувався щодня. Він уже не мав якоїсь певної лінії. Росіяни атакували. Вони наступали вже кілька місяців. А полк кілька місяців відходив.
Гребер прокинувся. Прислухавсь до гуркоту і спробував знову заснути. Але це йому не вдалося. Трохи згодом він узув чоботи й вийшов надвір. Стояла ясна, тепла ніч. Праворуч, за лісом, вибухали снаряди. Освітлювальні ракети висіли в повітрі, немов прозорі медузи, розливаючи холодне сяйво. Десь за лінією фронту прожектори обмацували небо, шукаючи літаків.
Гребер зупинився і глянув угору. Місяць ще не зійшов, але небо було всипане зорями. Він їх не бачив, він бачив лише те, що ця ніч на руку льотчикам.
– Гарна погода для відпускників, – промовив хтось поруч.
Це був Іммерман. Він саме заступив у караул. Хоча полк стояв на відпочинку, партизани могли з’явитися будь-де, і вночі все охоронялося.
– Чого так рано підхопився? – запитав Іммерман. – До зміни ще півгодини. Іди краще спати. Я тебе розбуджу. Коли ж тоді спати, як не в твої роки. Тобі скільки? Двадцять три?
– Так.
– Ну от.
– Я виспався.
– Мабуть, кортить скоріше у відпустку, еге ж? – Іммерман пильно подивився на Гребера. – Хіба не свинство? Відпустка!
– Я її ще не одержав. В останню мить можуть відмінити. Мені так бувало вже тричі.
– Усе може статися. З якого числа тобі належить?
– Це тягнеться вже півроку, і завжди щось ставало на перешкоді. Останнього разу – легке поранення, але його виявилось недостатньо для відправки на батьківщину.
– Так, не щастить, але тобі хоч належить відпустка. А мені ось – ні. Я ж колишній соціал-демократ. Політично неблагонадійний. Маю шанси загинути героєм, тільки й того. Гарматне м’ясо і гній для тисячолітнього рейху.