Час жити і Час помирати
Шрифт:
– Для нас? – поцікавився росіянин.
Штайнбреннер спритно підскочив до нього й навідліг сильно вдарив по обличчю.
– Я ж тобі, діду, вже казав, щоб ти заткнув пельку. По-твоєму, тут що, базар? – І всміхнувся. Його обличчя не виражало гніву; на ньому проступало скоріше задоволення, з яким хлопчик відриває мухам лапи.
– Ні, це могила не для вас, – промовив Гребер.
Росіянин не поворухнувся. Він стояв і дивився на Штайнбреннера. Той уп’явся поглядом у нього. Раптом Штайнбреннер перемінився на обличчі. Він увесь внутрішньо напружився, мабуть, гадаючи, що росіянин неодмінно кинеться
Росіянин не ворушився. Кров із розбитого носа збігала йому на бороду. Гребер зважував, що б він сам зробив на його місці: кинувся на ворога, ризикуючи бути забитим, чи стерпів би все за кілька зайвих годин, за одну ніч життя? Але так нічого й не вирішив.
Росіянин повільно нахилився і підняв мотику. Штайнбреннер ступив крок назад, готовий вистрелити. Але росіянин не випростався. Він почав знов колупати дно ями. Штайнбреннер ошкірився.
– Лягай униз! – скомандував він.
Росіянин кинув мотику й ліг у яму. Він лежав нерухомо. Кілька кавалків снігу впало на нього, коли Штайнбреннер переступав через могилу.
– Не коротка? – запитав Штайнбреннер Гребера.
– Ні. Райке був невисокий.
Росіянин дивився вгору. Очі його були широко розплющені. Здавалося, в них віддзеркалюється небесна блакить. Від подиху м’яка борода біля рота ворушилася. Штайнбреннер якусь хвилю зачекав, потім звелів:
– Вилазь!
Росіянин вибрався нагору. Мокра земля налипла на його піджак.
– Так, – сказав Штайнбреннер і поглянув на жінку. – А тепер підемо копати могили й для вас. Не обов’язково так глибоко. Байдуже, коли влітку вас пожеруть лисиці.
Був ранній ранок. Тьмяно-червона смуга підперізувала горизонт. Скрипів сніг, уночі знову прихопив морозець. Свіжовикопані могили чорніли.
– Прокляття, – обізвався Зауер. – Знову вони нам підсунули свиню. З якого дива ми повинні цим займатися? Чому не СД? Вони ж спеціалісти спроваджувати на той світ! Чому саме ми? Це вже втретє. Ми ж чесні солдати.
Гребер недбало тримав у руках гвинтівку. Сталь була наче крижана. Він натягнув рукавиці.
– Для СД в тилу вистачає роботи.
Підійшли інші. Лише Штайнбреннер був дуже бадьорий і не виглядав заспано. Його тонка шкіра рожевіла, немов у дитини.
– Послухайте, – промовив він. – Там серед них ота корова. Залиште її для мене.
– Тобто як це для тебе? – запитав Зауер. – Запліднити її ти вже не встигнеш. Про це треба було подумати раніше.
– Він і думав, – уставив Іммерман.
Штайнбреннер обернувся й визвірився:
– А тобі звідки відомо?
– Вона його не пустила.
– Ти, мабуть, страшенно хитрий, еге ж?
– А може, й ділася б.
– Годі вам теревенити, – Зауер відкусив шматок жувального тютюну. – Якщо хочеш пристрелити її власноручно, будь ласка. Мені не особливо кортить.
– І мені теж, – додав Гребер.
Інші промовчали. Посвітлішало. Штайнбреннер сплюнув і люто промовив:
– Розстріляти – це надто велика честь для бандитів. Патронів на них жаль! Їх слід повісити!
– А де? – Зауер оглядівся навколо. – Може, ти бачиш хоч одне дерево? Чи накажеш робити шибеницю? Але з чого?
– Ось і вони, – сказав Гребер.
З чотирма росіянами з’явився Мюкке. Два солдати конвоювали їх спереду, два ззаду. Першим ішов дід, за ним жінка, потім два молодших чоловіки. Усі четверо, не чекаючи наказу, вишикувались перед могилами. Перш ніж стати до могили спиною, жінка заглянула вниз. На ній була червона вовняна кофта.
Лейтенант Мюллер з першого взводу вийшов із хати ротного командира. Він заступав Рае під час виконання вироку. Це було смішно, але формальностей нерідко ще дотримувалися. Кожний розумів, що четверо росіян, можливо, були партизанами, а може, й ні. Але їх все одно допитали за усталеною формою й винесли вирок, не залишивши їм жодних реальних шансів. Та й що тут було з’ясовувати? Вони нібито переховували зброю. Тепер їх мали розстріляти з дотриманням усіх формальностей, у присутності офіцера. Наче для них це мало якесь значення.
Лейтенант Мюллер мав двадцять один рік, його прислали в роту лише півтора місяця тому. Він оглянув засуджених і прочитав вирок.
Гребер подивився на жінку. Вона спокійно стояла в своїй червоній кофті перед могилою. Молода, міцна, здорова, створена, щоб народжувати дітей. Вона не розуміла того, що читав Мюллер, але знала, що це смертний вирок і що за кілька хвилин життя, яке так нестримно пульсує в її жилах, буде обірване назавжди. І все-таки жінка стояла спокійно, немовби нічого особливого не сталося і вона лише трохи промерзла на ранковому морозі.
Гребер помітив, як Мюкке багатозначно щось прошепотів Мюллеру. Той звів брови.
– А не можна зробити це потім?
– Краще зараз, пане лейтенант, так простіше.
– Гаразд. Робіть, як знаєте.
Мюкке ступив наперед.
– Скажи он тому, щоб скинув чоботи, – звернувся він до діда, що розумів німецьку, й показав на молодого полоненого.
Старий виконав його наказ. Говорив він тихо, майже співучим голосом. Той другий – худий чоловік, до якого він звернувся, спершу нічого не збагнув.
– Ану, швидше! – гримнув Мюкке. – Чоботи! Скидай чоботи!
Старий повторив те, що сказав раніше. Молодий нарешті зрозумів, чого від нього хочуть, і, як людина, котра усвідомила свою помилку, почав квапно скидати чоботи. Стоячи на одній нозі й незграбно підстрибуючи, він стягав чобіт із другої. «Чому він так поспішає? – думав Гребер. – Щоб померти хвилиною раніше?» Чоловік узяв чоботи в руки й покірно простягнув їх Мюкке. Чоботи були добрячі. Мюкке щось пробурмотів і показав рукою вбік. Чоловік поставив чоботи й повернувся назад у ряд. Він стояв на снігу в брудних онучах, з них виглядали жовті пальці ніг, і він ніяково їх ховав.