Час жити і Час помирати
Шрифт:
Гребер озирнувся довкола.
Іммерман розсміявся:
– Типовий погляд німця! Не бійся! Усі хропуть. Штайнбреннер також.
– А я про нього й не думав, – сердито заперечив Гребер. Але думав він саме про нього.
– Тим гірше! – Іммерман знову засміявся. – Виходить, це так глибоко в нас укоренилося, що ми вже й не помічаємо. Кумедно, що в наш героїчний час розвелося так багато донощиків, як грибів після дощу. Є над чим задуматись, правда ж?
Гребер якусь мить помовчав.
– Коли ти так добре у всьому розбираєшся, то тим більше повинен остерігатися Штайнбреннера, – промовив він нарешті.
– Чхати мені на того
Гребер похукав на руки.
– Холодно, – сказав по тому. Він не хотів устрявати в політичні дискусії. Краще залишатися осторонь. Він прагнув одного – одержати відпустку й намагався не нашкодити справі. Іммерман має рацію: в третьому рейху люди не довіряють одне одному. Майже ні з ким не можна почуватися в безпеці. А коли не почуваєшся в безпеці, то краще тримати язика за зубами.
– Коли ти востаннє був дома? – спитав Іммерман.
– Десь років два тому.
– Давненько, чорт забирай! Ох і надивуєшся ж ти!
Гребер не відповів.
– А таки надивуєшся, – повторив Іммерман. – Як там усе змінилося!
– А що там, власне, могло змінитися?
– Геть усе. Сам побачиш.
На якусь мить Гребер відчув острах, гострий, немов колька в животі. Це почуття було йому відоме, воно з’являлося час од часу, раптово і без будь-якої особливої причини. У світі, який уже давно втратив гарантію безпеки, це було не дивно.
– Звідки ти знаєш? – спитав він. – Ти ж не був у відпустці.
– Не був, але знаю.
Гребер підвівся. І навіщо тільки він вийшов надвір? Йому не хотілося розмовляти. Кортіло побути наодинці. От якби поїхати зараз! Це стало в нього ідеєю фікс. Він прагнув самоти, самоти на кілька тижнів, щоб обдумати все самому, більш нічого. Було багато чого такого, над чим варто задуматись. Не тут – там, на батьківщині, сам на сам, по той бік війни.
– Пора змінюватись, – сказав він. – Зберу свої бебехи й розбуджу Зауера.
Гуркіт котився крізь ніч далі. Гуркіт і спалахи од вибухів на горизонті. Гребер вдивлявся вдалину. Росіяни. Восени 1941 року фюрер оголосив, що з ними покінчено, і це було схоже на правду. Восени 1942 року він заявив так удруге, і ще й тоді це скидалось на правду. Але потім під Москвою і Сталінградом сталося щось незбагненне. Просування вперед раптом припинилося. Немовби з волі якогось чародія. У росіян знову десь узялася артилерія. З’явився оцей гуркіт на горизонті і заглушив усі фюрерові промови. Відтоді він не стихає і жене поперед себе німецькі дивізії в зворотному напрямку. Ніхто не розумів, що воно діється, але раптово поширились чутки, нібито цілі армійські корпуси потрапили в оточення і здалися в полон. А незабаром уже кожен побачив, що перемоги обернулися на поразки і втечу. Втечу, так само як і в Африці, коли Каїр був так близько.
Гребер обходив село. Бліде нічне сяйво спотворювало перспективу. Сніг десь перехоплював розсіяне світло і відбивав його. Хати віддалялися, а ліс наближався. Усе було не так, як насправді. Пахло чужиною і небезпекою.
Літо 1940 року у Франції. Прогулянки до Парижа. Рев штукасів [2] над знетямленою країною. Дороги, забиті евакуйованими
2
Штукас – пікіруючий бомбардувальник.
А пізніше, в Африці, на вирішальних етапах наступу, в пустелі, ночами, сповненими зорями та ревом танків, чи задумувався він у той час? Ні, він не задумувався навіть тоді, коли армія відходила. Це була Африка, чужа країна, за нею лежало Середземне море, далі Франція, а вже потім Німеччина. Про що там було дуже задумуватись, навіть коли й доводилося щось утрачати? Не можна ж скрізь лише перемагати!
А потім – Росія. Росія, і поразки, і втеча. Та за нею вже не лежало море, відступати доводилося до Німеччини. І відступало не кілька розбитих корпусів, як це було в Африці. Назад котилося все німецьке військо. Тоді він раптом задумався. Він і багато інших. Було над чим помізкувати. Поки перемагали, все було гаразд, а те, що не гаразд, вони намагалися не помічати або пояснювали високою метою. Що ж то була за мета? Хіба вона ніколи не мала зворотного боку? І хіба той зворотний бік не був завжди темний і варварський? Чому він не помічав цього раніше? А чи справді не помічав? Скільки разів виникали сумніви, вагання і скільки разів він їх уперто відкидав!
Він почув кашель Зауера і, обминувши кілька зруйнованих, хат, пішов йому назустріч. Зауер показав на північ. Могутня заграва розгоралася на горизонті. Чулися вибухи, яскраво спалахували снопи вогню.
– І там уже росіяни? – запитав Гребер.
Зауер похитав головою.
– Ні, це наші сапери. Висаджують у повітря якесь село.
– Виходить, ми відступаємо далі.
Вони замовкли й прислухались.
– Давно вже мені не доводилось бачити цілої хати, – промовив Зауер.
Гребер показав на ту, в якій мешкав Рае.
– Ось ця майже ціла.
– По-твоєму, вона ціла? А сліди кулеметних черг, а обгорілий дах і розвалений сарай?
Зауер важко зітхнув.
– А нерозбитої вулиці не бачив, здається, цілу вічність.
– Я теж.
– Скоро побачиш. Удома.
– Так, дякувати Богові.
Зауер задивився на відсвіти пожежі.
– Часом отак поглянеш, скільки ми тут у Росії всього познищували, аж страх бере. Як ти гадаєш, що б вони зробили з нами, якби колись прийшли до наших кордонів? Ти коли-небудь над цим задумувався?
– Ні.
– А я задумувався. Моя садиба у Східній Пруссії. Я ще не забув, як у чотирнадцятому році ми змушені були тікати, коли прийшли росіяни. Мені було тоді десять років.
– До кордону ще далеко.
– Це як складеться. Усе може закрутитися з біса швидко. Пригадуєш, як ми просувалися тут на початку?
– Ні. Я тоді був в Африці.
Зауер знову поглянув на північ. Стіна вогню звелася там аж до неба, і долинуло кілька важких вибухів.
– Ти бачиш, що ми робимо? А тепер уяви собі, що одного чудового дня росіяни влаштують таке саме в нас? Що там залишиться?