Час жити і Час помирати
Шрифт:
– Нехай його витягнуть, – звелів Рае.
– Слухаюсь!
– Негайно ж надішліть туди кількох людей. Видовище не з приємних!
«Ганчірка, – думав Мюкке. – Уже наклав у штани! Неприємне видовище! Може, ми ще не надивились на мерців!?»
– Це німецький солдат, – сказав Рае.
– Слухаюсь, пане лейтенант! Ось уже чотири дні ми знаходимо тільки росіян.
– Нехай його витягнуть. Тоді довідаємось, хто він.
Рае попростував до своєї квартири. «Самовпевнена мавпа, – думав Мюкке. – Має піч, теплу хату ще й залізного
1
Залізний хрест – орден у німецькій армії. (Тут і далі прим. перекл.)
– Зауере! – гукнув він. – Іммермане! До мене! Не забудьте лопати. Хто там ще є? Гребере! Гіршмане! Бернінгу! Штайнбреннере, візьміть команду на себе! Бачите руку? Розкопайте і переконайтеся, чи то не німець. Коли німець – поховайте! Хоча б’юсь об заклад, що ніякий то не німець!
Підійшов Штайнбреннер.
– Об заклад? – перепитав він. У нього був високий хлоп’ячий голос, якому він марно намагався надати чоловічої солідності. – На скільки?
Мюкке на мить завагався.
– На три карбованці, – сказав нарешті. – На три окупаційні карбованці.
– П’ять. Якщо менше п’яти, я не згоден.
– Гаразд. П’ять. Але платити обов’язково.
Штайнбреннер засміявся. Його зуби заблищали в промінні блідого сонця. Було йому дев’ятнадцять років, він мав біляве волосся і обличчя готичного ангела.
– Звичайно, платити! А як же інакше, Мюкке?
Мюкке не симпатизував Штайнбреннеру, але побоювався його і був з ним обережним. Усі знали, що той стовідсотковий нацист.
– Добре, добре. – Мюкке дістав із кишені портсигар вишневого дерева з випаленими на кришці квітами. – Сигарету?
– Можна!
– А фюрер не курить, Штайнбреннере, – недбало кинув Іммерман.
– Стули писок!
– Сам стули!
– Ти тут, видно, розжирів! – Штайнбреннер скоса поглянув на нього крізь довгі вії. – Мабуть, уже все позабував, га?
Іммерман розсміявся:
– У мене не така коротка пам’ять. І я знаю, на що ти натякаєш, Максе. Але й ти не забувай того, що сказав я: фюрер не курить. І тільки. Тут четверо свідків. А те, що фюрер не курить, відомо кожному.
– Годі патякати! – сказав Мюкке. – Треба копати. Наказ командира роти.
– Ну що ж, почнемо! – Штайнбреннер припалив сигарету, яку йому дав Мюкке.
– Відколи це в наряді курять? – запитав Іммерман.
– Ми не в наряді, – роздратовано заявив Мюкке. – Годі теревенити. Гіршмане, це й вас стосується! Ідіть відкопуйте росіянина.
– Це не росіянин, – сказав Гребер. Він сам підтягнув до вбитого кілька дощок і заходився звільняти від снігу руку та груди. Тепер стало добре
– Не росіянин? – Штайнбреннер спритно й упевнено, немов танцівник, пройшов по хистких дошках і присів навпочіпки біля Гребера. – А й справді! Форма німецька. – Він обернувся. – Мюкке, це не росіянин! Я виграв!
Важко ступаючи, Мюкке підійшов ближче. Пильно поглянув у яму, що повільно наповнювалась водою.
– Нічого не розумію, – промурмотів він. – Ось уже майже тиждень, як ми знаходимо лише росіян. Очевидно, цей з грудневих, тільки провалився глибше.
– А може, ще з жовтневих, – промовив Гребер. – Тоді тут проходив наш полк.
– Дурниці! З тих ніхто залишитись не міг.
– Ще й як міг. У нас тут був нічний бій. Росіяни відступили, а нам одразу ж наказали рушати далі.
– Це правда, – підтвердив Зауер.
– Дурниці! Наша тилова служба напевно підібрала й поховала всіх убитих. Напевно!
– Не дуже це напевно. Наприкінці жовтня випав глибокий сніг. А ми просувалися тоді ще досить швидко.
– Я чую це від тебе вже вдруге. – Штайнбреннер поглянув на Гребера.
– Коли маєш охоту, можеш почути ще й втретє. Ми тоді перейшли в контрнаступ і просунулись більш як на сто кілометрів.
– А тепер ми що, відступаємо?
– Тепер ми знову повернулися сюди.
– Отже, відступаємо – так чи ні?
Іммерман застережливо штовхнув Гребера.
– А що, може, йдемо вперед? – запитав той.
– Ми скорочуємо свою лінію, – відповів Іммерман і насмішкувато поглянув Штайнбреннерові в очі. – Ось уже цілий рік. Стратегічна необхідність, без якої не виграти війни. Це відомо кожному.
– У нього на пальці перстень, – раптом промовив Гіршман. Він прогріб іще й вивільнив другу руку мертвого. Мюкке нахилився.
– Справді, – підтвердив він. – Навіть золотий. Обручка.
Усі подивилися на перстень.
– Будь із ним обережнішим, а то цей мерзотник ще зіпсує тобі відпустку. Доповість, що ти панікер. Він так і жде нагоди.
– Він просто задавака. Гляди, краще сам не вклепайся. Ти в нього більше на прикметі, ніж я.
– Чхати мені на нього. Я відпустки не матиму.
– На ньому нашивки нашого полку, – мовив Гіршман, розгортаючи руками сніг.
– Отже, тепер немає жодного сумніву, що це не росіянин? Чи не так? – Штайнбреннер ошкірився до Мюкке.
– Ні, не росіянин, – сердито відповів той.
– П’ять карбованців! Жаль, що не побилися об заклад на десять. Давай грошики!
– При мені немає.
– А де ж вони? Чи не в рейхсбанку? Ану давай!
Мюкке розлючено подивився на Штайнбреннера. Потім дістав із кишені на грудях гаманець і відрахував гроші.
– Сьогодні мені не щастить. Прокляття!
Штайнбреннер сховав гроші.
– По-моєму, це Райке, – сказав Гребер.
– Що?
– Лейтенант Райке з нашої роти. Це його погони. А на правій руці бракує половини вказівного пальця.