Час жити і Час помирати
Шрифт:
– Не більше, аніж тут.
– Саме про це я й думаю. Невже ти не розумієш? У голову мимоволі лізуть усякі думки.
– Вони ще не на кордоні. Ти ж позавчора слухав лекцію, на яку нас усіх зганяли. Виявляється, ми тільки скорочуємо свою лінію, щоб створити сприятливі умови для застосування нової таємної зброї.
– Усе то вигадки! Хто тепер, цікаво, в це вірить? Тоді навіщо ж було забиратися так далеко вперед? Ось що я тобі скажу: коли ми дійдемо до своїх кордонів, треба буде укласти мир. Нічого іншого нам не лишається.
– Чому?
– Чоловіче,
– Так. А що, коли вони не захочуть укладати миру?
– Хто?
– Росіяни.
Зауер здивовано поглянув на Гребера.
– Цього не може бути. Ми їм запропонуємо мир, і вони муситимуть його прийняти. Мир – це мир! Війна одразу закінчиться – і ми врятовані.
– Вони погодяться лише з умовою цілковитої капітуляції. Тоді вони окупують усю Німеччину і ти знову залишишся без своєї садиби. Таке тобі спадало на думку чи ні?
Зауер на мить розгубився.
– Звичайно, спадало, – нарешті відповів він. – Але ж це не те саме. Після укладення миру вони не матимуть права руйнувати. – Він примружив очі й раптом став схожим на хитрого селянина. – У нас усе залишиться ціле. Тільки в інших буде знищене. А колись їм усе-таки доведеться забратися геть.
Гребер не відповів нічого. «Навіщо я знову завів розмову? – думав він. – І не хотів же. Розмовами справі не зарадиш. Скільки за ці роки балакалося-перебалакалося. Кожен товк своє. Розмови стали непотрібні й небезпечні. А оте величезне, грізне й непевне тим часом наближалося – повільно й непомітно. Розмовлялося про службу, харчі, холоднечу. І ніхто не згадував про оте страшне. Ні про нього, ні про мертвих».
Назад він пішов через село. Там, де сніг порозтавав, лежали кладки. Дошки прогиналися, мало не провалюючись у баговиння.
Він проминув церкву. Вона була маленька, зруйнована, і в ній лежав лейтенант Райке. Двері стояли навстіж. Увечері знайшли ще двох мертвих солдатів, і Рае розпорядився поховати всіх трьох наступного ранку з військовими почестями. Особу одного із солдатів, єфрейтора, так і не вдалося встановити. Його обличчя було спотворене, розпізнавального знака при ньому не виявилось.
Гребер зайшов у церкву. Пахло селітрою, гнилизною і трупами. Він освітив кишеньковим ліхтариком кутки. В одному стояли дві розбиті статуї святих, а поряд валялося кілька розірваних лантухів з-під зерна; при більшовиках це приміщення служило, видно, зерносховищем. Біля входу стояв заметений снігом іржавий велосипед без ланцюга й шин. Посеред церкви лежали на своїх плащ-наметах мертві. Вони лежали байдуже, у суворій самотині, і ніщо в світі їх уже не обходило.
Гребер зачинив двері й рушив через село далі; серед руїн хиталися тіні, і навіть слабке світло видавалося зрадливим. Він піднявся на пагорб, де були викопані могили. Та, яку готували для Райке, тепер була розширена – солдатів вирішили ховати разом із ним.
Він прислухався до тихого дзюрчання води,
Гребер оглянув місцевість із пагорба. Вона була гола, похмура, зрадлива; місячне світло все спотворювало й робило невпізнанним. Кругом чужа, холодна, невідома пустка. Ніщо не викликало довіри, ніщо не зігрівало душу. Усе безмежне, як сама країна. Безмежне й чуже. Чуже ззовні й усередині. Греберу стало холодно. Ось воно. Так склалося його життя.
З купи викопаної землі скотилась грудка, і він почув, як вона глухо гупнула об дно ями. Чи вижили черв’яки у цій перемерзлій землі? Можливо, якщо зарилися достатньо глибоко. Але чи виживуть вони на метровій глибині? І що вони там знаходять для життя? Після завтрашнього дня, якщо вони ще не подохли, у них вистачить харчу надовго.
«В останні роки черв’яки мали що їсти, – думав він. – Скрізь, де ми побували, вони розкошували. Черв’якам Європи, Азії, Африки ми принесли золотий вік. Ми залишили для них цілі армії мертвих. У перекази черв’яків ми на багато поколінь увійдемо добрими богами достатку».
Він одвернувся. Мертві… Їх було так багато, мертвих. Спершу чужих, переважно чужих. Але потім смерть усе невблаганніше почала винищувати і їхні ряди. Полки доводилося весь час поповнювати; дедалі більше гинуло товаришів, з якими він воював із початку війни, і тепер їх невеличка жменька. З колишніх його друзів тут лишився один – Фрезенбург, командир четвертої роти. Інші – хто загинув або потрапив у госпіталь, кого перевели в інше місце або відправили інвалідом – це кому пощастило – до Німеччини. Усе це колись мало інший вигляд і називалось інакше.
Він почув чиюсь ходу і здогадався, що то до нього піднімається Зауер.
– Щось сталося? – запитав Гребер.
– Та ні. Мені на мить здалося, ніби я щось почув. Але то виявилися пацюки в сараї, де лежать росіяни.
Зауер подивився на пагорб, на схилі якого було закопано партизанів.
– Цим хоч яка-небудь яма дісталася.
– Так. Вони її самі собі викопали.
Зауер сплюнув.
– Зрештою, цих бідолах можна зрозуміти. Адже ми руйнуємо їхню країну.
Гребер звів очі на товариша. Уночі міркується інакше, ніж удень, але ж Зауер старий вояка й не дуже сентиментальний.
– Як це ти до такого додумався? – запитав Гребер. – Тому, що відступаємо?
– Звичайно. А ти собі уяви, що колись вони так само вчинять із нами.
Гребер хвилю помовчав. «Я не ліпший від нього, – міркував він. – Я теж усе зволікав і зволікав скільки міг».
– Дивно, що інших починаєш розуміти лише тоді, коли самому припече в одне місце, – сказав у відповідь. – А поки все добре, ні про що не думаєш, чи не так?
– Звичайно. Це кожному відомо.
– Атож. Але гордитися тут нічим.