Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів

Гудкайнд Террі

— Тепер я Річард Рал. Я не можу жити минулим. А моє майбутнє — з Келен.

Він рушив далі, але Надін вхопила його за рукав. — Прости. Я знаю, що вчинила неправильно. З Майклом, я маю на увазі.

Річард вчасно прикусив язика, щоб не ляпнути що-небудь уїдливе. Навіщо?

— Я вдячний тобі, що ти допомогла Келен. Напевно, ти хочеш повернутися додому. Передай всім, що у мене все добре. І скажи, що я обов'язково приїду погостювати, коли…

— Келен запропонувала мені залишитися тут на якийсь час.

Ця новина застала Річарда зненацька.

Про це Келен йому повідомити не зволила.

— Он як? А ти що сказала?

— Звичайно, я погодилася. Якщо ти не заперечуєш, природно. Мені б не хотілося…

Річард обережно вивільнив рукав з її пальців.

— Ну і добре. Раз вона тебе запросила, то і я не маю нічого проти.

Надін засяяла і відразу заторохтіла про інше:

— Річард, а ти бачив вночі Місяць? Все просто ошелешені. Ти бачив? Це дійсно так незвично і дивно, як всі говорять?

— Так, і навіть більше того, — прошепотів Річард. Настрій його миттєво зіпсувався.

Перш ніж Надін встигла вимовити ще хоч слово, він віддалився.

На його тихий стук двері відкрила пухкенька жінка в одязі прислуги.

— Магістр Рал! Ненсі якраз допомагає Матері-сповідниці одягатися. Вона вийде до вас через хвилину.

— Одягатися?! — гаркнув Річард у вже зачинені двері. — Вона повинна лежати в ліжку!

Відповіді не було, і він визнав за краще почекати, а не влаштовувати сцени. Він подивився по сторонах, і Надін, яка підглядала з-за рогу, негайно сховалася. Річард нетерпляче крокував перед важкими різьбленими дверима, поки повненька служниця нарешті не відкрила їх і не запросила його ввійти.

Річард ступив у кімнату з відчуттям, ніби входить в інший світ. Палац сповідниць сам по собі був осередком розкоші і величі, але в покоях Матері-сповідниці Річард з особливою гостротою згадував, що він всього-навсього простий лісовий провідник. Тут він себе відчував не в своїй тарілці.

Покої Матері-сповідниці, величні й спокійні затишні зали, як не можна краще підходили жінці, перед якою схилялися королі і королеви. Якби Річард побачив їх до того, як познайомився з Келен, у нього в житті б не вистачило сміливості хоча б заговорити з нею. Навіть тепер він ніяковів, згадуючи, як вчив її будувати притулок і копати корінці, коли ще не знав, хто вона насправді.

Втім, те захоплення, з яким вона тоді вчилася, досі викликало у нього посмішку. І він дякував духам, що полюбив цю жінку перш ніж дізнався, який пост вона займає і якою магією володіє. Він радів, що Келен ввійшла в його життя, і молився, щоб вона залишалася з ним завжди. Келен була для нього все на світі.

Всі три мармурових каміни у вітальні Матері-сповідниці були розпалені.

Важкі завіски на вікнах десятифутової висоти пропускали рівно стільки світла, щоб не потрібні були лампи. Треба думати, в покоях не повинно бути яскравого сонця. У Хартленді навряд чи знайшлася хоча б пара будинків, які не помістилися би в цій ткімнаті цілком.

На матовій кришці інкрустованого золотом столика з червоного дерева стояв срібний

піднос із чаєм, супом, бісквітом, порізаними грушами і хлібом.

Їжа нагадала Річарду, що у нього з учорашнього полудня не було в роті ріски, але апетиту не викликала.

Три жінки в сірих сукнях з білими мереживними комірцями і такими ж манжетами очікувально дивилися на Річарда, ніби хотіли побачити, чи насмілиться він піти до Матері-сповідниці або влаштує іншу скандальну витівку.

Річард кинув погляд на двері в далекій стіні вітальні і поцікавився:

— Вона одягнена?

Служниця, яка відкрила йому двері, почервоніла.

— Інакше я б не впустила вас, сір.

— Ну, зрозуміло. — Він зробив кілька безшумних кроків по товстому килиму і зупинився. Жінки дивилися на нього, як три сови.

— Дякую вам, пані. Ви вільні.

Вклонившись, вони з великим небажанням віддалилися. Одна з них озирнулася біля дверей. Річард зрозумів, що вони вважають верхом неблагопристойності, коли обручені чоловік і жінка залишаються наодинці в її спальні. А для Матері-сповідниці це подвійно непристойно.

Річард роздратовано зітхнув. Варто було йому з'явитися біля покоїв Матері-сповідниці, кожну хвилину з'являвся хтось з обслуги дізнатися, чи не потрібно їй що-небудь. Різноманіття речей, в яких вона, на їхню думку, могла щохвилини потребувати, не переставало його дивувати. Іноді він думав, чи не питав її хто-небудь із слуг прямо — чи не потребує вона захисту її чесноти? За межами її покоїв служниці були ввічливі і деколи навіть жартували з Річардом, коли він їх заспокоював або допомагав піднести важкі речі. У Палаці його не боялися дуже мало людей. Але в покоях Матері-сповідниці вони всі як один перетворювалися в орлиць, що захищають своє гніздо.

У спальні біля оббитої панелями стіни стояло широченне ліжко з товстими темними ніжками-стовпами, схожими на колони перед палацом. Товсте вишите покривало стікало з ліжка як застиглий райдужний водоспад. Сонячний промінь розсікав темний дорогий килим і висвітлював нижню половину ліжка.

Річард пам'ятав, як Келен описувала йому це ліжко, як говорила, що їй не терпиться заманити його туди, коли вони одружаться. Йому теж цього дуже хотілося. З тієї ночі між світами пройшло вже багато часу. Але він змушений був зізнатися, що це ліжко його трохи бентежить. Він побоювався, що може легко її там втратити, незважаючи на всі запевнення Келен, що йому це не загрожує.

Келен стояла перед дзеркальними дверима, що ведуть на широкий балкон, і дивилася на замок Чарівника, який підносився в горах. При вигляді коханої, одягненої в біле атласне плаття, яке м'яко облягало її витончену фігурку, у Pічарда перехопило подих. Він хотів її до болю. І вирішив, що, мабуть, ліжко не таке вже страшне.

Коли він торкнувся її плеча, Келен здригнулася.

Обернувшись, вона розцвіла в променистою усмішкою.

— Я думала, це Ненсі повернулась.

— Чому ти подумала, що це Ненсі? Хіба ти не знала, що це я?