Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Роздобудько Ирэн Виталиевна

облишив викладання, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як

політтехнології… У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й

вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм порогом. Це було з

суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А

потім, як я вирішив, пішла.

Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось

заважало ззовні.

Виявляється, вона, скрутившись калачиком, спала під порогом, як кішка

чи собака. Спочатку я навіть розлютився: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із

моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіночих хитрощів, я стосунки зводив

нанівець.

Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляканий та хворобливий. У мене

навіть занило серце: згадав ній перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі

наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона

замерзла і тремтіла.

– Ти що, збожеволіла?
– сказав я.
– Невже просиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно - в

ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!

Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я - чорт

забирай!
– просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Галатея -

неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що

любить мене…

– Невже ви розраховували на інше?
– здивувався лікар.
– Ви стільки років були для

неї ідолом, другом, учителем - і не здогадувалися, чим це все може закінчитися для такої

вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!

– Я вже казав, що в мене було своє життя… Присягаюся, я ніколи не сприймав її як

жінку!

– Але ж вона справді досить гарна жінка… - задумливо промовив лікар.
– Навіть зараз.

Уявляю…

– «Уявляю, яка вона була в двадцять»?
– з усмішкою продовжив його думку пан

Вітольд.
– Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.

…Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, відверто кажучи, в ту мить мені

самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав - видовжену, як на

полотнах Модільяні, постать, великі, якогось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі

вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіченою зсередини. Я нарешті

побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими

зап’ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки - і портрет вийде

бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене…

І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув… зловтіху. Зрозумів, що

мої позиції щодо неї

збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів…

Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів

навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього

просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.

– І це - все?
– нарешті видихнув він.

Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.

– А як могло бути інакше?
– запитав він.
– Історія набувала банального, навіть

вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній

покидьок, виховав її для себе? Це - неможливо. Це - підступ, на який я не здатен. Вона

ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?! Я так і сказав

їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою

дівчинкою - життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона

мені й подобалася раніше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при

мені, особливо в тому випадку, коли причиною їхніх сліз був я сам.

– Отже, я була для тебе лише грушею, котру гамселять боксери, аби не втратити

форму?
– нарешті запитала вона.

– Приблизно так, - безжально відказав я.

Вона хитнулася, ніби від удару. Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у

часі хвилин. Нарешті вона промовила:

– Я більше не прийду.

– Це ж чому?
– намагаючись взяти себе в руки,

сказав я.
– Ми завжди були й лишаємося друзями!

Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу.

– Прощавай, добра фея!
– почув я вже з порога.
– Ти виконав свою справу на

відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися…

Я став багато мандрувати. Навіть років п’ять працював за кордоном. Вона

дотрималася своєї обіцянки - ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона

змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті. Повернувшись, я купив квартиру в

центрі. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідомо де. Безперечно, за ці роки

я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утриматися.

Хоча часом, коли подорожував чи вирішує щось важливе для себе, шкодував, що її немає

поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося

спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов’язував це з нашою розлукою.