Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така
яскрава особистість має обов’язково випливти на поверхню. Але - де? І я не помилився.
Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екрані. Упізнав не відразу й не
відразу второпав, про що йдеться. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв’ю
на… Каннському фестивалі. Вона стояла перед камерою в лискучій вузесенькій сукні на
тонких бретельках і про щось жваво говорила (звичайно
інформаційний канал ВВС). Я прислухався, все ще вірячи власним очам. Вона розповідала
про наше місто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову
книжку, за якою знято фільм, про плани и майбутнє… Вічко камери ковзало по її постаті, разом із ним я жадібно роздивлявся її босоніжки на високих підборах, зробленііз
суцільних тоненьких сріблястих джгутиків, сумочку у вигляді перлини також на
сріблястому ланцюжку, декольте, що майже повністю відкривало груди, браслети на обох
зап’ястях, високу зачіску а ля Одрі Хепберн і діамантові сережки. «Чи збираєтеся ви
повертатися на батьківщину? І якщо так, поясніть навіщо?
– запитали її.
– Адже у вас тут
шалений успіх!».
Вона на хвилину замислилася.
– Ще в юності один мій друг сказав: у нашій країні можна мати визнання у двох
випадках: після смерті або успіху за кордоном.
– Вона зітхнула й одразу посміхнулася
занадто білозубою посмішкою.
– Гадаю, настав час повертатися…
Камера довго стежила, як вона йде уздовж набережної, а голос за кадром повідомляв
деякі факти з її біографії - приїзд до Лос-Анджелеса із чоловіком-американцем, різні
поневіряння, перші книжки про «екзотичну» батьківщину, перші сценарії і перший фільм, Гонкурівська премія, розлучення…
На екрані замиготіли інші обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навіть
заплескав у долоні: браво! Браво, Хелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для
педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї
теорії! Але ж я не уявляв, що ти підеш так далеко. Браво, браво!
Я витяг із шафи коньяк і напився…
Власне, я наближаюся до розв’язки.
Вона повернулася. І, як годиться, одразу ж потрапила в лещата «світського життя».
Пригадуєте, років зо два тому її фотографії не сходили зі сторінок різноманітної преси, у
неї була передача на найкращому телевізійному кані і книга «Амулет Паскаля» отримала
чергову премію, за її книжками зняли кілька досить успішних фільмів. Здається, їй навіть
пропонували балотуватися в депутати…
Я міг спостерігати за нею зблизька. Перед тим як розповісти про нашу зустріч - років
через
Хоча все це виглядає досить передбачувано…
*
– Здається, я здогадуюся… - промовив лікар, скориставшись черговою довгою
паузою. Але побоявся закінчити фразу.
– Так, ви маєте рацію. Я закохався. Тепер це здавалося мені природним - адже я не
бачив її десять років, відвик, уже міг сприймати її по-новому, відстороненим поглядом.
Крім того, жінка, яку я бачив з екрана, мало нагадувала ту, котра спала під моїм порогом.
Вона стала для мене цікавою, незвіданою, новою.
Спочатку я страшенно зрадів цьому відчуттю! Я втомився бути сам. Крім того, я
дедалі частіше згадував наші розмови, зустрічі й розумів, що єдина жінка, яка мене не
дратує і з якою я міг би жити, - це вона. Був певен, що вона - навіть зараз - вважає так
само.
Я досить легко дістав її адресу (неважко було здогадатися, що ми живемо в одному -
найпрестижнішому - районі міста). Приїхав без попередження і хвилювання. Трішки, щоправда, мене посмикало, коли лунали кроки за дверима. А взагалі - нічого, крім радості, я не відчував. Знав, що і вона зрадіє.
Вона справді зраділа. Одразу заметушилася, замовила в ресторані вечерю, яку
принесли хвилин за тридцять.
Поки вона переодягалася (бо зустріла мене в домашньому одязі - здається, у
джинсах), я сидів у просторій вітальні й перетравлював своє враження від зустрічі. Так, це
була зовсім інша жінка.
Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набули
впевненості, а в усмішці відчувалася якась неприродність, награність, як у актрис, які
звикли бути на публіці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та
енергією.
– Ну, ось і я, - сказала вона, уриваючи мої думки.
На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом
одягався. «Моя школа!» - із задоволенням відзначив про себе я.
– Тепер будемо
розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити - я ж усе про тебе
знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!
Я усміхнувся. Це було правдою.
– Тоді розповідай те, про що ти не говориш у своїх інтерв’ю, - запропонував я.
– Ти маєш на увазі - про тебе?
– засміялася вона.
– Давай про мене!
– махнув рукою я.
– Добре… - І її очі стали холодними, як у кішки.
– Ну ось, наприклад, можна почати