Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя
Шрифт:
Через кілька годин вона трохи отямилася, і я запропонував їй випити бульйон, який
устиг зварити, поки вона спала після медичних процедур.
Вона була абсолютно відсторонена і не відповідала на жодне моє запитання.
Коли я давав їй воду, зуби цокотіли об край склянки.
– Навіщо, навіщо ти це зі мною зробив?!
– раптом промовила вона.
– Що саме, сонечко?
– запитав я, розуміючи, що вона не при собі.
– Заспокойся,
дівчинко, все буде добре.
Вона притислася
– Це не могло бути моїм життям!
– шепотіла вона.
– Я втомилася. Я більше не можу…
Я - нездара, я - нуль, я - ніщо! Мені більше немає що сказати…
Я - курка! Курка!
– Ти помиляєшся. У тебе є всі умови, щоб жити далі. Навіщо ж усе руйнувати?
Вона подивилась на мене поглядом, від якого мені стало сумно і моторошно.
– Затям, - промовила глухим голосом, - усі УМОВИ, які виставляють ззовні, не
придатні для життя! Я ненавиджу умови!
– Чого ж ти хочеш?
– намагався зрозуміти я.
– Я хочу… на безлюдний острів. Ти можеш влаштувати це для мене? Ні? Тоді йди
геть! Геть! Геть!!!
– закричала вона.
– Ти справді втомилася.
– Я намагався заспокоїти її, гладив по стриженій голові, як
дитину.
– Це звичайна криза. Так буває. Дозволь мені забрати тебе звідси! Що ти
надумала, навіщо тобі ця обідрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє кохане кошенятко…
Але вона ніби не чула мене.
– Одна мить радості за здійснення боргу на землі…
Це були останні слова, які я чув від неї. Потім вона заснула.
Те, що вона сказала, було останнім рядком із Меморандуму Блеза Паскаля.
*
– Це все, - закінчив свою розповідь пан Вітольд.
Решту ви знаєте.
Була вже друга година ночі. Але обидва співрозмовники не помітили, як минув час.
Вони навіть не ввімкнули світла - так і сиділи огорнуті затишною темрявою. Тільки крізь
шпарину внизу дверей просовувався до кабінету тонкий і гострий меч світла, яке йшло з
лікарняного коридору.
– Я вже зрозумів, що ви людина неординарних рішень, - сказав лікар, - але чому ви
вирішили влаштувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обстеження в кращу, можливо, закордонну клініку? Яких результатів ви чекаєте?
Пан Вітольд знизав плечима:
– Розумієте… У неї завжди була якась незбагненна для мене цікавість до різного роду
відхилень від норми. Ми багато про це розмовляли. А коли вона так сильно змінилася, я
подумав, що їй потрібні нові враження. Такі, яких у неї ще не було. Але обрати щось із
цієї царини здавалося мені неможливим - вона не була хіба що на Місяці . До
збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. Їй здавалося, що вона всі ці роки
прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрілися…
Хтозна… Часом це питання бентежило й мене. Тоді я й подумав про лікарню. Тут вона
могла б почати все з нуля, спробувати себе в новій якості і зрештою зрозуміти, де
справжнє життя: перед камерою на Каннському фестивалі чи в обідраних стінах притулку
для хворих… Я мріяв, що вона отямиться.
Але остаточний задум був складнішим: я гадав, що незвичайна робота і спілкування
з людьми, чия психіка порушена і які завжди цікавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть нові теми, й вона знову почне писати.
– А вам не здається, що це ваш черговий експеримент?
– раптом запитав лікар, і пан
Вітольд сахнувся, ніби від удару.
– О господи, - тихо промовив він, - невже я приречений на такі вчинки щодо неї? Що
буде, якщо вона про це дізнається?!
Він уперше мав нещасний, безпомічний вигляд.
– Не дізнається. Вас тут бачила хіба що моя секретарка, - заспокоїв його лікар.
– Зараз
ви поїдете звідси, а в разі потреби ми можемо зустрітися в іншому місці. Добре?
– Добре, - слухняно промовив пан Вітольд і запитально подивився в темряву на
силует співрозмовника.
– Але ж ви не зробили жодних висновків. Після того, що ви
почули, я хотів би знати…
– Мені треба подумати… - замислено сказав лікар.
– Тепер я не певен, що йдеться про
аутистичний стан. І взагалі не певен, що йдеться про хворобу.
А ще гадаю, що ви перебільшуєте свою роль в її житті. Вона б усього досягла сама.
Повірте: кесарю кесареве.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене
лише сум або сміх. Я навіть не знала, якому з цих двох станів надати перевагу.
Особливо ця суть оголялася на великих заходах, на яких я провела першу (вважаю її
безглуздою) частину життя.
Під час таких заходів - презентацій, фуршетів, party, прийомів, фестивалів тощо - я
шаленіла, й мені спадало на думку, що натовп - це бидло, біомаса. Спітніла, червонопика, безсоромна, не здатна поглянути на себе з боку. Якби раптом усі присутні підкорилися грі
під назвою «Замри!», то, мабуть, вжахнулися б.
Перезріла тітка із судомним рум’янцем і пухнастим боа на шиї, тлустий молодик із
виряченими під час танцю очима, дівчина із задертою спідничкою, багатій-стариган, що