Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя

Роздобудько Ирэн Виталиевна

так. Жив собі один чоловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудьгував, бо не

мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і

знічев’я почав виховувати з нього лева.

– Левицю… - підказав я.

– Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро…

Далі?

– Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?

– Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося…

– Здогадуюсь: кошеня й справді

стало левицею!

– Ні!
– знову розсміялася вона.
– Усе набагато цікавіше: то було не кошеня. Він

переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати

крізь вогняне коло, сидіти на тумбі, робити стійку на задніх ногах. Готував до великої

арени. А воно мріяло про прерії та джунглі.

– Яке невдячне створіння!
– пожартував я. Але мені стало незатишно. Вона таки

добряче змінилася.

– Добре, - сказала вона серйозно, - давай без алегорій. Навіщо ти мене розшукав?

Мені було важко сказати те, що я планував сказати. Але я звик говорити прямо. Я

запропонував їй вийти за мене заміж.

– О господи!
– сплеснула вона руками, і в цьому жесті було стільки театральності, що

я поморщився.

Але за мить вона змінила інтонацію і заговорила серйозно і спокійно:

– Не сміши. Ти ж, пригадую, ніколи не любив бути банальним. А зараз якраз

складається класичний - і тому досить простий - сюжет. Власне, в житті, як і в літературі, існує не більше п’яти пошарпаних сюжетів. Можна позаздрити хіба що Шекспіру - він був

майже першим у їх розробці. А цей нагадує мені «Євгенія Онєгіна»: вона любила його, він

її не любив. А коли він таки полюбив її - вона вже була дружиною генерала…

– Але ж ти не одружена з генералом.

– Так, мені нема кому зберігати вірність… - задумливо промовила вона.
– Я надто

сильно любила. А тепер усе згоріло. У мене купа справ. Я більше не думаю про кохання.

Ти можеш бути спокійним: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам’ятаєш? –

Отже, у мене зовсім немає шансів?
– Я намагався бути веселим, жартівливим, але, дивлячись на неї, милуючись її силою, не міг не впасти у відчай.

– У нас є всі шанси бути друзями! Це я тобі обіцяю. Тільки тепер ти приходь до мене.

*

Лікар не міг утриматися від короткого смішка. І пан Вітольд невесело розсміявся

разом із ним:

– Так, історія повторилася, тільки цього разу - навпаки. Більше того, я змирився.

Зрештою заспокоївся і справді став частим гостем в її помешканні. Ми знову почали

спілкуватися, як давні приятелі. Тільки тепер у мене було набагато більше ніжності, уваги, якогось трепету. Я знав, що часом вона не встигає нормально поїсти, і завжди приносив із

собою

щось смачненьке, не ресторанне, а те, що готувала моя хатня робітниця. Допомагав

їй зробити покупки, полагодити домашню техніку, разом ми святкували Новий рік, Різдво, інші свята, які вона не так уже й часто проводила на самоті. Я був першим читачем і

критиком усього, що вона писала, і тепер ставився до цього набагато серйозніше. Щоб

розсмішити вас ще більше, скажу, що іноді вона знайомила мене зі своїми приятелями, які, підозрюю, були її коханцями або просто такими самими невдахами, як я.

– Не сумуй, - шепотіла вона мені в таких випадках, - ти для мене - набагато більше!

Ти ж знаєш, як це буває…

Що я міг відповісти? Все було зрозуміло без слів.

Ну от, я майже все вам розповів. Залишається останнє - те, чому вона тут…

…Рік тому я прийшов до неї і не застав удома. Ходив ще раз, і ще. Врешті-решт

почав ходити зранку й увечері щоденно. Мені ніхто не відчиняв. Я перелякався, уявляв

найстрашніше: вона лежить там непритомна або мертва. Ламати двері я не мав права, тому побіг до ЖЕКу. Новина, яку мені повідомив начальник, була вражаюча: квартира

продана, з усім, що в ній є, а мешканка кудись переїхала. Тепер йому щодня набридають

різні люди, запитують, куди вона могла подітися.

Слава богу, що я, мабуть, єдиний з усіх її знайомих, знав її батьків. Але від них

користі було мало: вони знали номер її телефону, і то тільки тому, що він зберігся в

пам’яті автовідповідача. Судячи з цифр, це була якась околиця. Все це страшенно

дивувало й непокоїло мене. Я використав своє службове становище і певні служби дістали

адресу, яку вирахували за цим номером.

Поїхав туди. Це справді було хтозна-де, в районі п’ятиповерхових «хрущовок»…

Я довго кружляв брудними вулицями, поки не відшукав потрібний мені будинок.

Подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Але я не збирався так просто повернутися й піти.

Передбачаючи таку ситуацію, прихопив із собою інструменти й хвилин за п’ять зміг

відчинити нескладний замок.

На мене чекала жахлива картина: вона лежала на підлозі посеред маленької темної

кімнати і, здається, зовсім не дихала. Дивним було й те, що вона змінила зовнішність -

коротко підстриглась і пофарбувалася в чорний колір, обличчя стало таким худим, що

впізнати її було досить важко.

Я переклав її на ліжко, розтер руки та ноги, кинувся на кухню в пошуках чогось

їстівного і з жахом виявив, що холодильник зовсім порожній. Перед тим як вискочити до

найближчого магазину та аптеки, силоміць влив крізь стиснуті вуста кілька ложок теплої

води. Викликав «швидку»…