Гайдамаки
Шрифт:
– Він журиться, що не беруть у село, - одказує Катря.
– Відкупались тітка горіхами - не хоче й горіхів, так журиться.
– Нехай собі трохи пожуриться, - каже батько, - без журби не прожить у світі.
Постояв трохи та до Катрі:
– Ти, дочко, на тому тижні була у Чорноставі? Пізненько? ввечері?
– Була, тату... одвідала Орисю...
А сама стрепенулась і спахнула, як іскра.
– Щоб ти більше у село не заглядала. Чуєш, дочко?
– Чую, тату. Більше не піду.
Батько знов побравсь у ліс, а Катря задумалась.
– А що, - дратую, - і тобі у Чорностав не можна?
Вона
– Катре! Катре!
– гукаю.
– І тобі у Чорностав не можна? Еге?
– І мені не можна, - одказала.
– Мене не беруть, та й ти не підеш, еге?
– І я не піду.
Словами одказує, а мислоньками, здається, десь далеко залинула.
От наче ще стоїть мені перед очима та сестра моя Катря, як тоді присмерком стояла вона в задумі коло нашої гаєвої хатки, - молоденька, як калинова квітка, трохи схмуривши чорні брови, стиснувши уста, втопивши карі очі у землю…
А далі, примічаю, і тітка Мокрина наче забува свою стежечку чорноставським яром.
«Мабуть, і тітці заборонив батько!» - думаю.
Та й питаю:
– Тітко, чому се ви не одвідаєте родини?
А батько чує.
– Часу не маю, мій голубе!
– А перш-то ви мали час?
– чіпляюсь.
Озвався батько:
– Бач, сестро, як твій підбічничок бере тебе на решето. А я так думаю: коли вже йому кортить погуляти у Чорноставі, то ти не впиняй, - нехай тудою простує. Як не порвуть хорти, то, може, так він там присмачить, що зостанеться у панському дворі, і сквапний з його дворак випеститься...
А тітка перехоплює:
– Якого іще там дворака видумали! Та боронь Боже.. Оце напались на дитину! Дитина тільки спитала. Хіба вже не можна спитати? Навіщо йому той Чорностав здався? Він зна, що нам тут, у лісі, в затишку, краще... Хоч людей не густо і трохи ніби самотненько, та спокій в нас... А пташок у лісі! А зимничок! Правда, Матвійку? (Се вже до мене). В нас у гаю і малина, і суниці, і полуниці... Схочемо, то зловимо собі зайчика... спорядимо гойдалку...
– А я так думаю, нехай він свою волю волить, - править батько.
– Та я туди вже й не хочу, - кажу, - байдуже мені той Чорностав... Се я тільки пожартував...
Любив я свого батька і шанував. Був він маломовний і ніби похмурий, хоч від нього ніхто урази не дознавав, але нікого він і не голубив, а проте одно його абияке слово переважувало наймильші тітчині пещоти [2] і ласощі. Коли, було, часом трапиться мені спокутувать, то його поглумка гірш не те лайки - бійки, а як він до мене озветься, дещо спита, попожартує або дечому навчає, то вже я величаюсь, як Мошко на хрестинах. Аби йому догодити, чого б то я не занедбав, чого б не віджалував!
2
– пещоти - пестощі
Так і занедбав я Чорностава.
Ріс я в лісі на самоті і бавився, як сам собі знав. Товариша однолітка не було. Сільські діти давненько перестали заглядати у пущу, бо хто колись заглянув, то так добре пам’ятав панську кару, що й другим заказав тудою заглядати. До того дітвору спиняли старші, бо, караючи сміливу дитину, теж і батька її і матір карали. Не минала кара і недбалого лісника,
Пан частенько оглядав свої добра і проїздив пущею. Сидить у повозі ще не старий, - тільки дуже отілий - очі гострі, хижі, недобрі, усе їх мружив і уса підгортав. За повозом зап’ятники, а поруч верховні. Було, повоза ще не видко, ледве чутно, як торохтить, а вже тітка Мокрина вполохана аж труситься, ховає Катрю у комору... Мені шепоче, щоб тихо сидів десь поза кущами...
Прилучалося, що у пущу приїздила з ним сестра його - він вже давненько удовів. Пані його була - славили - здалека, з чужої країни взята, і добра, милосердна до людей, - може, того, що сама щастя не зазнала: хутенько по шлюбі зненавидів її пан і так знущався без милості, безперестанку, що вона ходила, як з хреста знята. Терпіла, поки була на руках дитинка, а вмерла дитинка, втекла. Приїхав ніби одвідати її брат, та вночі її викрав. Пан як з гіллі зірвавсь - за нею: «Вертайся!» Та не вернулась, а незабаром невдашечка і вмерла. Після покійнички вселилась сестра, вже таки підтоптана пані, здорова, як лось, гладка, що й миш не одержиться. Вже пасок, мабуть, із сорок із’їла, а вбиралася у цвітні атласи. Пика така, що й решетом не накрити, а на голові дрібушечки та кучері - сидить, як під димком попід якимсь завивалком, а з-попід завивалка братові хижі вирла світять...
Чимало йшло й їхало шляхом, що біг по узбоч пущі, а у пущу ніхто сливе не завертав, бо кожне знало, що як тебе там застукає якийсь панський доглядач, то наберешся добрий кош лиха.
Пам’ятаю, як одного разу запопали того старого Гершка римаря під дубами... був той Гершко такий старий, як світ, римарював та тяжко бідував, бо обсіли його дрібні унуки, а за розкоші мав він тільки чорну, як торішній стрючок, козу. Їхав сам пан і вгледів бідолаху.
– Ти, жиду, пощо тут?
– Я, милостивий пане, - каже Гершко, - відпочити трохи.
– Відпочити?
– Еге, милостивий пане, славно тут потомленому відпочити - наче під зеленими наметами.
– Кохаєшся у зелених наметах?
– Еге ж, милостивий пане, - каже Гершко.
А сам і сміється, і ніби плакати хоче.
– Добре, - каже пан.
Та як гримне:
– Беріть його, та он на того дуба, на саме верховіття!
Вмент і козачки, і возниця, і верховні - до Гершка, вхопили і на височенного дуба настромили. Посипалась травиця, що бідолаха своїй козі урвав - всього там було із жменьку тої травиці...
Спершу кричав і плакав старий, а далі ні пари з уст. Вхопивсь за гілля і дивиться звідти, звишку... Наче умерляк страшний, а сльози по зморшках, а сльози по зморшках... Висів там аж до змроку, поки пан по пущі гуляв, а як зняли його, то мусили держати, бо не стоїть, пада. Вивели його на шлях і поклали на шляху під вербою...
Проте інколи і в нашу хату уступали гості, то родичі, то давні батькові приятелі.
Невеселі були ті гості. Одвідували вони нас, як тітка Мокрина чорноставську родину, покриєму. Приходили пізно, як вже змрок обійме землю, та тим тільки й хвалились, яке в них у селі знов коїться або скоїлось лихо. Сього добра і по сей час досхочу у Божому світі, а тоді сипалось воно на крепацьку голову, як спілі грушки з дерева - одна ще пада, а друга вже попереджує, одно лихо ще душить, а друге вже в пазури бере.