Гайдамаки
Шрифт:
І такий невеселий, розтурбований, що тітка Мокрина тільки двічі чи тричі заклопотала милостивую Мати Божу зглянутись, якого я старій тітці жалю завдаю, а далі вже любенько спитала, чи я не голодний.
– Може, ти злякався?
– пита.
– Може, боїшся тих, мовляв, розбишаків? Не бійся, голубенятко, се так тільки славлють... Може, де вони й туляться, та до нас ніколи в світі їм не доступити... А може, в тебе що болить? Чи так роздрімався? Лягай спатки, та щоб мені добренько спав...
Поклала мені свою подушечку, помостила гарненько, вкрила мене, обгорнула. Побачила, що я очі заплющив, перехрестила і дала покій...
Хоч заплющив я очі, а сон мене не змагає - і
– Катрусю, любко, що ж се ти задумалася?
– Я, тіточко, мережу.
– Ти не бійся, серце... Де б то ті розбишаки взялися.
– Ви, тіточко, самі, здається, забоялись, - одказує, ніби всміхаючись, Катря.
– Та се я так зразу... бо таке несподіване, а далі я вже розмислила, що нас не заскочуть... А ти, голубко, не заходь далеко... Оце по той хмиз берешся аж геть за озеро, у той байрак, у саму гущавину... Не треба того хмизу... Обійдемося, чуєш, Катре? Не заходь далеченько!
– Добре, тіточко.
– Казав Максим, вони людей не напастують, тільки панів ніби трохи лякають... І не вбивають нікого, еге?
– Так він казав, тіточко, не вбивають.
– Гайдамаки вони, чи що? Тільки гайдамаки вбивали. Ох, вбивали! Я, дитино, бачила тих гайдамаків, на власні очі бачила. Була ще маленька, а пам’ятаю, добре пам’ятаю... Моя старша сестра покійничка - нехай царствує в Бога!
– надумала у гостину до дядини і дуже журилась... Відколи журилась, надумала, а й досі не вибралась, та хто його зна, чи коли й виберусь (дядина жили далеченько на хуторі). Коли одного ранку покійничок батько - хай над ним землиця пером!
– кажуть: «Мушу з возом до містечка, дівчата, сідайте та їдьте до дядини, підвезу вас аж до Сорочого Броду, а там вже не забаритесь перебігти до хутора». Покійничка сестра зраділа, хутенько вбралася і мене вбрала - як ми всиротіли, то вона була мені ніби за маму, - як кози, скочили до воза, доїхали до Сорочого Броду і побралися пішки. Їдемо весело. Сестра розказує, як у гостині погуляємо, навчає, як мені, малій, треба поводитись, як дядину любенько вітати. Я хоч вже і притомилася, та не признаюся, - тупаю...
– А чого се поперед нами такого вороння летить?
– каже сестра.
Спогляну - летить воно та летить, одно одного попереджає.
– Може, і вони до дядини у гостину, - кажу.
– Бач яка вигадничка - що вигадала!
– сміється сестра.
Дочапали ми вже до Холодної гори, і зазеленіла нам глибока долина - та Холодна гора височенна, а схилок у долину повільний і рівненький.
– Перебіжимо долину та за тогобочною кручею зараз і хутір, - каже сестра.
Коли дивлюсь, неначе щось чорне по долині розкидано, а хиже птаство понад нею колесом, колесом... Ми далі до схилку, ближче - аж то лежать люди... неживі... замордовані... Пізнали Мошку лимаря, а коло нього якесь кучерявеньке жиденятко... Боже мій! Світе мій! Повернули ми - та втікати...
Біжимо, біжимо... Упадемо, підведемось, та знов біжимо... Коли чуємо, щось ніби гукає: «Дівчатка, шкода втікати». Оглянемось - аж їздець чвалує, а за ним ціла зграя. Доскочили, переймають; ми устеч. З переляку збожеволіли ми. Вже наочно, що не втекти, а таки втікаємо... А той, що попереду, знов гукає: «Дівчатка, не втікайте! Дурно свої ніженьки не втомлювайте!» Спобігли нас...
– Звідки ви, дівчатка, кудою простуєте? А чого ж се ви так злякалися?
– каже той, що попереду доскочив, атаман їх, чи що.
– Хіба хто б скривдив таких гарних дівчаток? Та за таку кривду земля б його пожерла. Правда, товариші?.. Як тебе зовуть, крале?
–
– Мене зовуть Одарка, - одказує сестра, - а се моя менша сестра, Мокрина.
– Ось тобі, Одарцю, на пам’ятку. І дає їй два дукача.
– Носи на здоров’ячко. Мабуть, ти вже й одлюблена? Еге? А таки згадай колись мене, гайдамаку. Бувай здорова, ясочко! І ти, маленькая (так до мене). Щасти вас Боже! І побігли чвалом... А ми так і пали при дорозі...
Прислухаю я - бо й не сказати, який я був цікавий про старовину, про гайдамаків слухати, - прислухаю, а з думки не іде Дашко. Стоїть перед очима, як стояв того останнього вечора, хвалячись, що виборно його катували, жартуючи, що не скляний він і на злість катові не розбивсь. Вже і на сон клонить, а все думки буяють, все мигтить мені його обличчя - біле, як крейда, і очі палючі, і той усміх незабутній, що обгорнув тоді й мене, дитину, сумом.
Весна того року була рання й дружна. Вранці сніжок береться, а вже опівдні попід дубами наче обручки з темного оксамиту, а по тих обручках де-не-де, наче зелені голочки, стріляє травиця, а на другий день вже та травиця тут полойчиками. Сьогодні прислухається, чи се не пташка десь озвалась, а на завтра вже й тут, і там, і скрізь черкають крильця, а позавтрому вже цілісенький гай співа, щебече, цвігоче і вицвіркує, грухає, сокоче, турчить і квилить. Засинілось озеро, гурчить вода по ярах, струменем ллється з узгорок, шумує по тіснинках, гуде просмиками, дзвонить рівчаками. По полянках висипався ряст, по кущах виповняються розпуковочки, бростються дерева, гудуть чмелі, звиваються білі метелики... Скрізь оживчий вітрець провіває теплим подихом. А сонечко наче сміється та гонить: «Скоренько! боржій! мерщій! Поспішайся, поживай світа!» І не оглянувся, вже зазеленіли гаї, розквітли садочки.
І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.
Празникував і я.
У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились - ще скорупочки на хвостиках, - а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.
Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.
Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув - аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:
– А чия тепер качка буде?
З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.
– А ти звідки? Ти хто такий?
– питаю.
– А я Романець, - каже.
– Солодкий.
– А не можна по панській пущі гуляти.
– А я ось гуляю, - сміється.
– А тебе зловлють!
– страхаю.
– А поки що я нагуляюся.
– Качка моя!
– згадав я.
(Був так зтропився, що й за качку забув.)