Гайдамаки
Шрифт:
– Відкупив у Бога?
– пита.
– Хоч не відкупив... я перш знайшов, - доводжу.
– А може, я?
– Я перш!
– гомоню.
– А заплач, - кепкує, - та дуже!
Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.
– Стрепенула!
– розпачую.
– Тут вона сидить, як врита, - запевня Романець.
– Придивись лишень, сорочий дядько!
Придивився я - тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.
Дихнув я вільніш...
– Почуває!
– каже Романець.
– Тікаймо швиденько, щоб наш дух
І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:
– Моя качка! Я перш знайшов.
– А ти коли знайшов?
– пита.
– Аж на тому тижні, - правлю, - у четвер.
– А я, може, в середу, га?
– сміється.
– Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.
– Я зараз піду додому, - лякаю, - та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...
– То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!
А я барюсь...
– Поспішайся, панський доглядачу, - кепкує, - а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.
І шургнув. Плаває, розкошує...
І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...
Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.
Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [3]
Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.
3
– У цьому місці на берегах оригіналу приписано: "Хоч весна була як літечко, по піймах воду сонце прогрівало, а таки зарані"...
– Чому ти досі не приходив?
– питаю.
– А може, я й приходив, - сміється.
– А знов прийдеш?
– Може, й прийду.
– А коли?
– Коли мене побачиш.
Та й зник у гущавині.
Я за ним. Де там! Як здимів.
Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.
Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.
Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!
А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.
– Ой дитино, як же ти спізнився!
– каже тітка Мокрина.
– І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.
А Катря увіходить.
– Ось і я, - каже.
– Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.
Катря не вечеряла. «Трохи, - казала, - голова болить».
– Та ти біла, як хустка!
– затурбувалася тітка Мокрина.
– От піду, сяду на провівку, та й минеться.
Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.
А тітка Мокрина упада.
– Дуже, мабуть, головка болить!
– Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало...
А я, вечеряючи, думаю: - чи сказати за Романця, чи потаїти?
Потаїв.
На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, - може, Романець вже тут дожидає.
Нема.
Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.
А може, той Романець насміявсь - видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.
Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.
Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.
Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи - поналазило жабенят - нехай і поналазило, нема журавля ані буслі - нехай і нема...
Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.
– Матвійку, чого се ти такий невеселий?
– пита тітка Мокрина.
– Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?
Запевняю, що здоровий.
– А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.
– У гаю краще, ніж у селі?
– питаю.
– Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...
– А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, - кажу.
– Хіба забули батьківщину?
– То давнє, синочку... то минулося...
– А ви усіх людей у селі знаєте?
– Ще б то мені не знати!..
– А який там Романець живе?
– Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову - не згадаю!
– А живе ж там Романець... Солодкий - чи що.
– А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький - Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри - вона йому хресна мати, - то й не пізнала - парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди - не приділив Господь нам розкошувати, - та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав - був Петро такий вродливий, що й не сказати - високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...
– То пан дуже його вподобав?
– перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.
– Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» - пита.
– Я - Солодкий, пане, Петро.
– «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, - і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка - дуже засумувала, чи що, - далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.