Гайдамаки

Вовчок Марко

Батько спитав:

– Взяли?

– Завтра зрана поведуть, - одказав Максим.

Тітка сплеснула руками:

– Боже мій милостивий!

Катря не озвалась.

З тим Максим попрощався, а ось він знов до нас поспішається. Може, Орися втопилася, як торік Ковалева Настя? Може, втікла світ за очі, як Приходькова Домаха?

Він не зогледів, що я тут, коло хатніх дверей ховаюсь поза дубом, а мені вже байдуже, що я по пояс мокрий, - я за ним у хату.

Тітка Мокрина і Катря стрепенулись, аж не дихають, дожидають, що він

скаже. Сам батько, що по йому не дуже то пізнати, чи йому холодно, чи тепло, і той ніби трохи блисконув очима.

А Максим поздрастувався, усіда на лавці та й каже:

– Оце уступив до вас трохи відпочити.

І такий якийсь він... не походить на того, що сидів тут позавчора, білий та понурий, схиливши голову; наче світ йому угору піднявся...

– Далеко був?
– пита батько.

– Був у Гайворонщині, - каже.

Від Чорностава до Гайворонщини не так, щоб дуже близенько - верстви неміряні, - а поїхавши зрання та доброго коня добре поганяючи, встигнеш туди опівдня.

– А як же ви Переплавку перебрели?
– пита тітка Мокрина.
– Мабуть, крига вже скресла, а там така бистря, що Боже...

– Ще держить, - одказує, - хоч вода вже поверх дзюрчить, перебрів якось.

За Орисю ані словечка.

Тітка Мокрина розмотує своє прядиво та раз у раз спогляда на його та зітха, сама аж по комір почервоніла, - кортить поспитати за Орисю. Кортить, мабуть, і Катpi, тільки Катря сидить як мальована та вишива свої квіточки. Катря трохи в батька вдалася - коли вже наважила: не ворухнусь, то не ворухнеться, хоч її запали.

Стара таки не викріпила, спитала:

– А що ж, Максиме?

– А що?
– пита Максим. Наче забув!

– Узяли Орисю?

– Взяли та зараз і вернули додому. То вели, то несли. Тяжко занедужала.

– Тяжко занедужала? Голубонько моя! Може, з переляку? Або засумувала дуже?
– журиться тітка Мокрина.

– Може.

– Дякувати Господеві!
– зітха тітка.
– Хвороба минеться, а тим часом, може, Пречиста заступить, забудуть. Дякувати Господеві!

– Дякує й вона. Спасибі Богу та спасибі Богу, тільки й чути.

– А ми ще часом журимось!
– додає батько.
– Бува, що й нам Господь спосила, чого нам треба.

– А бува, - згоджується Максим.

– Чого се ви надумали у Гайворонщину?
– пита тітка Мокрина.

– Карпо Семиренко привозив у двір лист від свого пана, та переказав мені, що Грицько Березовий давно мене вигляда, а не так, може, вас, - каже, - як свої грошенята, бо йому тепер шостак за копу стає. Відколи вже я йому винен, та все не спромогався віддати. Оце я й надумав одвідати.

Тітка зараз розпитувать, що там, в Гайворонщині, чутно, та чи там якусь Устю свекруха жалує, та чи дума якийсь Левко узяти восени якусь Химку, та ще кого там бачив, та що чув.

– Там тепер чималий переляк і розрух, - одказує Максим.

– А що там таке? Що таке?
– перехоплює тітка.

Цікава була старенька.

–

Та десь там недалеко в гаях розбійники, кажуть, уявились, чи що.

– Ой лишенько!
– вжахається тітка.
– Багато людей вбито? Смутку ж мій! Недалечко й до нас... А ми самі в лісі... Мати Божа...

– Та заждіть трохи, Мокрино, не жахайтеся, - впиня Максим, - нікого ще, дякувати, не вбито. Чутка йде, що ті розбійники людей не займають, а ніби трохи лякають панів. На тому тижні заскочили, славлють, кривчуковського пана і крипточку налякали. Справник і досі сидить у Кривчуках.

А тітка Мокрина:

– Мати Божа, Мати Божа! Піймав?

– Ще.

– Піймає! Піймає!
– метушиться тітка.
– Пильнесенько, мабуть, шукає?

– А пильнесенько... і щиро... От як інколи ви голку, - всміхається Максим.
– У кривчуковському лісі, кажуть, наче ярмарок, - гук, огром, тупотить, грукотить... Усі вовки у ноги - кудою який втрапив. Кривчуковський пан двораків узброїв - такі лицарі, що й не сказати - сам на коні виграває, атаманує... А по сій мові, бувайте здорові - час додому.
– Та до батька: - Може, трохи проведете мене, Лавро?

– Чому не провести, - каже батько, - мені треба назирнути в Велику Яругу. Позавчора трохи не застукав там двох з Панасовки. То по дорозі.

І батькові невеселі очі якось блисконули.

З сим словом виходить з хати.

Я б за ними слідком випурхнув, коли ж тітка Мокрина кинулась засувати двері і вхопила мене за рукави.

– Куди се, дитино? Хіба ж не чув, що скрізь розбишаки?

Та, зглянувши на мене, об поли руками:

– Матвійко! Се ж ти, мабуть, в озеро шургнув? Пропала свитина! Така прехороша. Горенько мені з тобою! Змок, як вовченя, певно захолодився навіки! Казала ж я, що колись втопиться хлопець, так воно й буде! Ой Мати Божа милосердна!

А я прошуся.

– Та я вже, тіточко, обсох, та і свитинка не попсується. Та я вже на озеро більш не піду...

– Скидай свитинку... Ой, горе мені з тобою - неслухняною дитиною! Ось моя кожушаночка - одягнись... Змерз, мабуть... Ой, лишенько!

Одягаюся у кожушаночку, а в думці: кудою батько подався - чи мені до Великого Яру, чи до Дякового Кута бігти?

– Чуєте, тітко, - кажу, - батько кличе... Та й відсуваю двері.

– Де там кличе? Не відсувай! Не відсувай!

А я вже за дверима та й дременув до Великого Яру.

Дременув, та разом і скаменів...

Батько з Максимом недалеко подались - сидять на колоді коло тину. І чую - Максим ніби батька запевняє:

– Що б то не пізнати Дашка! Він самий з ними... І жартує, казав Микита, є, жартує...

Батько загледів мене та й пита:

– А куди се ти вибрався, хлопче?

– Та я б, тато, з вами, - кажу, - до Великого Яру.

– На сей раз ти лучче берись до хати, сину, бач, нахмарило, і дощ накрапає. Та й пізно вже - самий час спати.

Мусив я до хати.