Капелан Армії УНР
Шрифт:
пил. Котилося лісом відлуння, перекочувалося, дражнилося
саме з себе, а в голові у Смарагда ще довго пищало,
мов з вирізаного пастухами вільхового свистка.
Він знову і знову тиснув курка, звикаючи до негаданого
досі навіть уві сні заняття, і поступово при пострілах
вже не так лящало у вухах та щільніше лягали кулі на
картонній мішені.
Що ж ти робиш, чоловіче, – інколи жаска думка
низала скулко,
те співмірне з твоїм духовним чином, Смарагде, з настановами
поважних отців у семінарії, а потім у Петербурзькій
духовній академії, зрештою, якщо тобі
цього замало, то з Нагірним Словом? А вже інший голос
спокійно і твердо відповідав: сказано ж бо ще у
Старому Заповіті, що око за око, зуб за зуб, і як зовсім
нестерпно було, то сам Христос нагайкою гнав торговців
із храму. А цих батогом не виженеш, і в різні часи
різне за нагайку служити може, зараз бо така настала
пора, і ніяк її згаяти не доводиться, що хіба оцей револьвер
в таку пору для торгівців святим нагайку замінити
здатен. Від свого злісного умислу митрополит
Ярошевський не відступиться, і на криводушного та
невдячного Діонисія надія мала, бо він хоч і хитається
Іван КОРСАК100
між істинним православ’ям та цими відламками провінційними,
але не встоїть, бо як того човна, у невідь
може понести більша й дужча хвиля; не відступлять
від свого і такі, як Пащевський.
Смарагд мав підстави за багато гріхів дорікнути Пащевському,
от тільки у настирності відмовити він не
міг. Ще тоді, за вечерею в Києві, різко і сухо сказав архімандрит:
– Швидше небо й земля минуться, аніж ви сягнете
свого…
– Нащо ж ви себе до Христа рівняєте, – якимось сором’
язливим тоном, неспівмірним зі своєю огрядною
постаттю відповів отець Павло. – Але якщо вжили ви
слова зі Святого Письма, то і я частинку з його нагадаю.
Пам’ятаєте ж, звісно, як ішов Христос в Іудею зцілювати
Лазаря, то його відмовляли, казали, Господи, куди
Ти ідеш? Чи давно там юдеї побили Тебе камінням, а Ти
знову в їх землю? Одного разу Тебе вже тут не почули…
На що мовив Господь: чи не дванадцять годин має день?
Прийшов Я у першу годину – і Мене не дослухались, то
ж прийду і вдруге, і втретє. І нехай в останню годину, але
Мене таки почують…
Вистрілявши ще кілька набоїв і відзначивши подумки,
що набуває легкості його рука, він навіть не глянув
у бік мішені і почвалав повільно
з’являється, думав він, не помітивши, що так і бреде
з револьвером в руці, от тільки душа важка, захмарена
вона вся і темна.
Жінка старенька і згорблена, що вийшла з бокової
стежини, несла за плечима в’язку хмизу: «Вдова чи бездітна,
нещасниця, отак на старості від холоду взимку рятується…
» – мимохідь пропливла думка в архімандрита,
промайнула і відпливла собі, мов над головою в курця
101
кілечко диму. Але жінка, забачивши Смарагда, раптом
остовпіла від негаданого і неймовірного видива, примари
священика на лісовій дорозі із револьвером в руці та геть
тобі п’яними очима; в’язка з хряскотом впала на землю,
а жінка, вереснувши, дременула, спотикаючись і перечіплюючись
в гущавину.
Смарагд, спам’ятавшись, поспіхом заховав револьвера
в кишеню.
17
Сивий монах із сірим землистим обличчям, навіть
швидше лицем пересушеної ріллі, що не бачила місяців
два і краплини дощу, тепер говорив і говорив, отець Пащевський
ні разу його не спинив, не перебив запитанням,
бо людину немов прорвало, як прориває загату в
час повені на ріці, і тепер той потік бурлить, вирує і несеться
неспинно. Монаха Якова отець Павло знав ще з
часів, як був комісаром Київської духовної консисторії.
Яків, тікаючи з підрадянської України в Польщу, чудом
здолав дроти на кордоні, чудом вирятувався від прикордонних
вівчарок і тепер кривда й біда лилася отим повеневим
потоком у зболених і гірких словах.
– Звістки про наругу над храмами і духовенством,
що сюди пробиваються, – то маленька лише частинка
нашого горя, отака, як під нігтем, – показував Яків другою
рукою на кінчик власного нігтя. – А що вони тільки
вчинили з митрополитом Липківським…
Істинно кінець світу гряде, думав отець Павло, слухаючи
сивого монаха, тут з могил викидають прадідівський
прах і цвинтарі засівають травою, а на підрадянській
займанщині ще страшніше. Невже саме звідти, з
його землі, починається Суд Божий? До Липківського
в отця Павла назавше лишилося якесь почуття, як до
Іван КОРСАК102
старшого брата, ще з часів підготовки пам’ятного того