Короп по-чорнобильськи
Шрифт:
– А коли ви розміняли шістдесят, то ви кашляли?
– Ні, ні, і ні!
– А тепер, поклавши руку на серце, скажіть чесно: коли ж вам кашляти, як не зараз?
До того ж самого лікаря приходить інший пацієнт.
– Так, і що у вас болить?
– Лікарю, дай Боже, щоб я помилявся, але, здається, я збожеволів.
Хелмський лікар, звичайно ж, універсал. Йому що кашель лікувати, що божевілля, результат один:
– Заспокойтеся, шановний, і скажіть, чому ви так вважаєте?
– Бо я сам до себе
– Цікаво-цікаво, і коли це було востаннє?
– Сьогодні зранку.
– І що ж ви собі в цьому листі написали?
– Е, лікарю, я не такий дурний, як ви вважаєте. Звідки я знаю, що в тому листі, як я його ще не одержав? От завтра Ізя-листоноша принесе - то я прочитаю і дізнаюся.
А ця історія трапилася десь між двома російськими революціями. Наполоханий єврейськими погромами молодий хелмський меламед наважується емігрувати. На ті часи, як не дивно, це не було проблемою. У Варшаві існував навіть спеціальний еміграційний центр для євреїв. От наш бідолаха туди і вибрався.
Пропонують йому там одну країну для постійного місця проживання, другу, третю, все докладно пояснюють. Кандидат в емігранти, в свою чергу, теж допитується, де, що і як… а головне - почім. І та держава його не влаштовує, і ця не підходить. Врешті-решт, співробітник центру, що характерно, теж єврей, але не з Хелму, не витримує:
– Отам у нас у кутку, бачите, на підставці - великий такий глобус. Я вас дуже прошу - покрутіть його і виберіть собі, врешті-решт, якусь країну.
Хелмський мудрагель стояв-стояв, крутив-крутив, роздивлявся… а потім подав голос:
– Я вибачаюсь, а інших глобусів у вас немає?
Про лікаря ми розповіли, про хелмського меламеда теж…(До речі, прізвище в усіх хелмських меламедів було одне і те ж - Зайнвел). А тепер пора згадати про рабина. Бо то, вважайте, головна персона всього містечкового епосу.
До хелмського рабина вривається місцевий багатий єврей і репетує з порогу без усяких там «шолом алейхем»:
– Ребе, мушу негайно розвестися з дружиною!
– Не махайте руками, сідайте і кажіть, чого раптом?
– Вона мене обкрадає!
– О, то серйозне звинувачення. А докази?
– У мене зник новий, дуже дорогий хронометр. І де ви думаєте, я його знайшов? Абсолютно випадково - у неї за пазухою.
– Що ви кажете! Я вибачаюся, хронометр, це, здається, годинник?
– Саме так, ребе.
– Я ще раз вибачаюсь, але який саме - кишеньковий чи настінний?
Раз на тиждень хелмський ребе, як і вся його паства, ходив до общинної лазні. З собою він брав, як водиться, свіжу білизну, випрану і випрасувану дружиною. Проте, у рабинової благовірної був один маленький недолік. Вона прасувала білизну навиворіт і забувала її вивернути на лице. Рабин знав про таку особливість, проте, щоразу після омовіння забував привести свої кальсони до нормального вигляду.
І так тривало десять років! Врешті решт, одного дня рабинова дружина випрасувала чоловікові спідні, завмерла, ляснула себе по лобі, вигукнула: ну
І це ж треба, щоби і самого рабина осінила та ж сама мудра думка - і в той же день. Збираючись до лазні, він теж ляпнув себе по лобі, обізвав себе ж дурним цапидлом… і, не придивляючись, вивернув уже складені на лицевий бік спідні, зрозуміло, навиворіт.
Після лазні в роздягальні він розгорнув таку необхідну частину чоловічого інтимного туалету, придивився нарешті і застиг, як громом вражений. Потім побожно звів очі догори, сказав: “То божий знак!” - і до самої смерті носив кальсони навиворіт.
До хелмського рабина навіть не приходить, а прибігає дуже спантеличений молодий єврей.
– Ребе, моя дружина народила дитину!
– Хороше діло. А в чому проблема?
– Ребе, вона народила її через три місяці після нашого весілля!
– І що?
– А мала через дев’ять місяців, то це як?
– Слухай мене сюди. Ти скільки місяців жонатий?
– Три, ребе.
– А твоя дружина скільки місяців заміжня?
– Теж три.
– А скільки ви після весілля разом прожили?
– Ну я ж казав - три місяці.
– А три місяці плюс три місяці, плюс три місяці - скільки буде?
– Дев’ять місяців.
– От і маєш свої дев’ять місяців.
Хелмський багатій наказує своєму посильному, до речі, теж з місцевих євреїв:
– Хаїм, тримай листа і тридцять копійок. Листа кинеш у скриньку на пошті, але спочатку обов’язково купи марку і наклей на конверт.
Посильний помчав на пошту, швиденько повернувся і віддав хазяїну… оті тридцять копійок. Той витріщив очі:
– Ти що - не купив марку?
– Чи ви мене за дурня тримаєте? Я увійшов, уважно озирнувся, на пошті нікого, окрім мене, начальник теж кудись вийшов… то я швиденько й кинув листа без марки. Бог свідок - ніхто не бачив!
Хелмські євреї не лише відсилали листи, а й часом їх одержували. Був такий Йося, вважався у місті другим за розумом після рабина. Якось надходить на його ім’я рекомендований лист - велика дивина на ті часи і в такій глушині. Природно, з’являється Йося на пошту, а там уже ціла купа цікавих.
Бере Йося листа, розписується за нього, тут-таки розпечатує і дістає… чистісінький аркуш паперу. Всі роззявляють роти. Йося поблажливо пояснює:
– Це мій брат Давид надіслав. Ми з ним п’ятий рік не розмовляємо.
Одне з найулюбленіших занять правовірних євреїв - вихвалятися своїми рабинами на предмет - чий розумніший.
Єврей з Дубна розповідає:
– Наш ребе такий мудрий, такий мудрий! Уявіть собі: вибрався він якось на прогулянку, аж тут зненацька дощ. І треба ж, щоби ребе забув удома парасольку. І що він зробив? Побіг назад чи десь заховався? Е, ні! Він помолився, потім зробив лівою рукою ліворуч, правою - праворуч. І що ви собі думаєте? Ліворуч іде дощ, праворуч теж іде, а посередині, де гуляє наш ребе - ані крапельки!