Лірникові думи

Руданський Степан Васильевич

ІІ

Пройшов місяць з того часу Другий іскінчився, От на третій в першу нічку Соломон родився. І в ту нічку ясне небо Хмарою обвилось, І в тій хмарі на схід сонця Три зорі явилось. І Давид-цар обіцявся Золотії гори, Хто лиш тілько розгадає Що ті значать зорі. І зібралось много мудрих, Стали ворожити: Той - на щастя, той - на долю, Той - на довго жити. А премудрий коло мами Тілько усміхався; І, як мудрі замовчали Він тогді озвався: «Ти не слухай їх, мій тату,- Став він говорити.- Три зорі - то три лиш роки Маю в світі жити!» І вся тая мудра зграя З встиду розбрелася, А Давидові на серце Туга заляглася.

ІІІ

А

тим часом від дня до дня Соломон мудрився, І бог знає - де і в кого Розуму учився. Лиш кінчалося три роки - А вже був охочий Розпізнати, кілько важить Розум весь жіночий. Змудрував шайки як треба, Дістав чепець з мами, Набрав клоччя повну жменю І пішов до брами. І на брамі на желізній Він шайки чіпляє, Кладе чепець, кладе клоччя Да і розважає. Розважає і регоче. Аж приходить мати. «Що ти дієш, Соломоне?» - Почала питати. А Соломон все регоче, Її каже в очі: «Важу, мати, жменю клоччя І розум жіночий. Та дивися: сама бачиш, Голова жіноча Не заважить да й не варта Сеї жмені клоччя!» І цариця злютувалась, І пішла від него: «Чекай, сину,- розважає,- Не дарую сего!»

ІV

І приходить до покою, Слугів закликає, Оглянулась кругом себе, - Стиха промовляє: «Ой ви, слуги мої, слуги, Вчиніть мою волю: Вчиніть волю, щоб не було Мому серцю болю, Возьміть сина Соломона, Одягніть, умийте, Виведіть його до лісу, Серед лісу вбийте. Вбийте й серце принесіте І мізинній палець, Най загине з сего світу Соломон-поганець». Взяли слуги Соломона І ведуть убити, А Соломон вірним слугам Почав говорити: «Ой ви, слуги, вірні слуги, Душі не вбивайте, Хоть ще місяць до трьох років Пережити дайте. Я вам дам мізинний палець; Ріжте, добрі люди. А із нами єсть собака,- 3 неї серце буде!» Відрубали слуги пальця, Серце в суки взяли, І принесли до палацу, І цариці дали. І не стало Соломона, І ніхто не знає, Лиш Давид по нім, нещасний, З жалю умліває.

V

А Соломон серед лісу Став думу гадати: Днів лиш десять оставалось Білий світ видати. І умився, він, залився Гіркими сльозами, І на землю сировую Впав межи дубами. І ті жалі, і ті сльози Небеса пробили І усіх святих і бога В небі розбудили. І зачали святі люде Господа молити, Щоби господь Соломону Дав ще літ прожити. «Соломона,- господь каже,- Щиро я кохаю І своїх літ йому дав би, Но я літ не маю. Ви, святії мої люди, Ви на землю йдіте І для него кілька років У людей просіте!» І зійшли святі із неба, Стали скрізь ходити. І ходили, й літ просили Соломону жити.

VI

Цілий день вони ходили... Закотилось сонце. І приходять святі люде Під їдно віконце. Там старая баба жила, Що сто літ прожила, А ще других сто прожити Доля їй судила. І зачали святі люде Бабу ту питати, Чи не схоче тая баба Своїх літ віддати. «Нащо маю віддавати?
– Баба говорила,- Коли мені літа тіі Доля присудилаї» «Старість, бабко, нам - не радість, Як старому жити- Хіба тілько свої кості Жовтії сушити. А на світі єсть дитина, Бідна сиротина, Літ не має і вмирає, Як тая билина!» І здихнула стара баба, І стала казати: «Коли так, то вже я мушу Тридцять літ вам дати. Лиш нехай дитина тая Гайом не гайнує: Нехай літа дорогії І себе шанує ...»

VII

Три і штири проминуло, П'ятий наступає, Соломон жиє на світі Да й, не умирає. В, літ п'ятнадцять і шістнадцять Виріс він, на диво. Хто поглянув, то сказав би- Двадцять літ пробило. І згадав він свою неньку, Шо хотіла вбити. І

задумав, чим не було б, Неньці відплатити. Лиш Давид їдного часу Виїхав з столиці,- Взяв товару штири вози, Іде до цариці. Приїжджає під ворота, Коні випрягає, Лиш виходить і цариця, Купчика вітає. Роздивилася товари: Всі до сподобання. Да й сам купчик молоденький Здався б до кохання. «Що ти хочеш за товари?» - Цариця питає. «Тілько дівчину на нічку»,- Купчик відвічає. І цариця попросила Сутки почекати. А тим часом йому стала Дівку добирати.

VІІІ

От настала ніч темненька. Постіль застелили І на постіль на пухову Купчика вложили. Йде дівчина, як калина, Серце страшно б'ється: Хто то знає, що там буде? Що там доведеться? А купець лиш тілько глянув - Каже: «Не годиться!» Да і просить, щоб прислала Другую цариця. Входить друга, як та ружа, Серце обкипає: Хто там знає, що там буде, Що її чекає! Но купець собі байдуже: Не пускає спати, А в цариці таки просить, Щоби дівку дати. Щой не слала лиш цариця, Все то не годиться. На остаток - що робити? Йде сама цариця. Йде цариця, чепуриться, Б'ються мило груди: Вона знає, що чекає, Що там з нею буде. Лиш приходить - гарний купчик Став до себе звати. І цариця коло него Положилась спати.

ІX

Положилася цариця Без жадного фуку, І купець підняв над нею Свою праву руку. І підняв він свою руку, Положив на груди І промовив: «Ой, колись-то Грав я в сії дуди». Потім знову синок каже До рідної мами: «Ой, колись-то я виходив Через сії брами!» Но цариця того всього Та й не розважає; Чи зшаліла, чи заснула, Чи бог її знає! От цариця захропіла, Соломон піднявся, Зібрав все своє, що було, І приладнувався. І цариця не проспиться, Спить і тяжко дише. А купець на стінах всюди Діамантом пише: «Коли мати з сином спала, Голова жіноча- Видить бог і видять люде - Не варт жмені клоччя!- Написав він і поіхав, Куди - сам лиш знає. Аж тут рано, до схід сонця, Давид приїжджає.

X

Спить- цариця, не проспиться. Давид походжає, Походжає, поглядає І письмо читає: «Коли мати з сином спала, Голова жіноча - Видить бог і видять люде - Не варт жмені клоччя!» І забились його жили, І ожили кості: - Давид зразу догадався, Хто приходив в гості. Догадався, що ще в світі Соломон гуляє. І як сина відпитати - Думоньку гадає. «Га!
– подумав,- зроблю плуга, Плуга золотого. Може, плугом відпитаю Соломона свого!» І зібрав він своє злото, Казав збити, злити І із того злота всього Цілий плуг зробити. І зібралися цигане, Золото- стопили І, на диво всьому світу, З него плуг зробили. І послав Давид по світі Той плужок возити, І питати, і писати, Як будуть цінити.

XI

І цінили того плуга, І ціну писали: Скрізь від тисячі червоних Менше не давали. От додому повертають,- Видять: під горою Парубок якийсь обдертий Ходить з чередою. І ходить він з чередою, Чорний хліб жвакає І череду на дорогу З поля виганяє. Слуги й того не минули: - Зачали просити Подивитись на їх плуга, Ціну йому збити. І прийшов він. Зачинає, Плуга оглядати. «Да, плуг гарний, - промовляє,- Нічого казати. І чересло, і полиця, І леміш хороший. Кого злидні їдять три дні, Дав би купу грошей. І як дощики, на щастя, В маю перепадуть, Тогді плуг йому придасться, Й гроші не пропадуть. А не будь дощу ні разу- Він не варт нічого: І не тілько хліба сего - Сухарця цвілого!» Записали й се ті люде На папері свому І поїхали, сердиті, До самого дому.